Микола стенув плечима.

– Ой! Повіриш – аж страшно. І все-таки цікаво. Я хотів би хоч раз все це побачити.

– Перестань. Це ж покійники.

– Як покійники? Ти ж казав… Та й я чув її голос.

– Я казав! Дурень був – то й казав. Сам подумай. Століття пройшли. Хіба може людина стільки жити? Не може. А ще… Чому вони бавляться тільки вночі? Ти не знаєш? А я знаю. «До півнів» – сказала тоді мені Лесета. А хто півнів боїться? Сам знаєш.

– Ой!

– Оце тобі «ой!» Скажи, Миколо, ти хрестик носиш?

– Ні, не ношу. А що?

– А маєш?

– Маю.

– То одягни та й носи. Я от думаю… У нас над дверима свячене зілля висить. Ну, знаєш, щоб Лесета не приходила. Але ж твоя мама… Ти ж не можеш їй розказати.

– Що ти! Нізащо! А знаєш, я колись чув від бабів: свяченої солі треба по кутах понасипати. А ще я над дверима крейдою хрестики намалюю.

– От так і зроби. Та ще чуєш… Нікому. Бо як піде по селі, то…

– Ну ти ж мене знаєш.

– Та знаю, але…

 

Розв’язка наступила незабаром. Панотець таки домігся від громади згоди на освячення замку і прилеглої території. Більше про Лесету ніхто нічого не чув. Лише коли Степан і Микола стали дорослими, то інколи дозволяли собі ті юнацькі спогади. Згадували і хрестилися.

– Послухай, Степане, – часом казав Микола. – А може й Лесети ніякої не було? Може ти все це вигадав?

– Ні, Миколо, була Лесета. І перстень був. Ти ж його бачив.

– Так, бачив. Шкода персня. Я б нізащо не викинув.

– А мені, повіриш, не шкода. Навіщо він мені з таких рук?

– Дивак ти.

– Може.

– А мені й Лесети шкода.

– Тихо будь. Не згадуй. Нехай лихе спить.

Хлопці замокли. Кожен думав про своє. А замок стояв собі на горі, овіяний казками та легендами.