А згодом Микола голосним свистом викликав Степана з хати.

– Здоров, Степане, – привітався. – Де це ти зашився? І не видно тебе, і не чути.

– Та… Нема часу. Справи.

– Які такі справи?

– Так… Нічого особливого. Дещо мамі треба було допомогти.

– А я думав, ти вже назовсім в замок пересилився.

– Забудь про замок.

– Чого так?

– Порвав я з ними.

– Як? Зовсім?

– Зовсім. Все.

– А чому? Це ж так цікаво.

– Плюнь і розітри. Все це нечисть.

– Нечисть? І Лесета нечисть?

– І Лесета. А ти ж як думав?

– Жартуєш.

– Зовсім не жартую.

– А я, власне, прийшов… Хотів з тобою туди піти.

– Куди?

– В замок. До мене Лесета приходила.

– Лесета? До тебе? Не вигадуй.

– Не вигадую. Бачив її ось так, як тебе.

– І розмовляв з нею?

– Розмовляв. Власне, розмовляла вона. А я слухав і мовчав, бо від страху у мене голос кудись подівся, в роті пересохло, а язик зробився, як дерев’яний.

– І що ж вона казала?

– Казала передати тобі, щоб ти прийшов. Там якась панна Анельця за тобою сумує.

– Яка панна Анельця?

– Не знаю, не знаю. Ну ти й жук, скажу тобі! Про Анельцю – ні слова! Та шило в мішку не сховаєш. Однак вилізе.

– Я тобі клянуся, що ніякої панни Анельці я не знаю. Бачив там їх. Але про Анельцю чую вперше.

– І мене Лесета кликала. Казала, щоб приходив з тобою. Обіцяла і для мене якусь панну підібрати. Казала, що незабаром у них там бал має бути. Має бути дуже весело. Я думав, ми з тобою підемо, а ти…

– Забудь. Я не піду і тобі не раджу.

– Це ти серйозно?

– Якнайсерйозніше.

– А може ти ще передумаєш?

– Ні, не передумаю.

– А я пішов би. Давай ще раз підемо, щоб я побачив, а там вже – як захочеш.

– Сказав же тобі – не піду. Чортівня все це. І не смій туди потикатися.

– Та я сам – ні. Я міг би тільки з тобою. А сам – нізащо в світі! Ти що! Дай хоч ще раз на перстень глянути.

– Нема персня.

– Як нема? Не бреши. Покажи. Не з’їм же я його.

– Кажу ж тобі: нема персня. Я його викинув.

– Викинув? Такий коштовний перстень? Не вірю. Хіба може сховав кудись. А щоб викинув – не вірю.

– Як хочеш. Але я його викинув.

– Куди?

– В річку.

– Завтра цілий день пірнатиму, щоб його знайти.

– Не знайдеш.

– Чому не знайду?

– Бо він поплив до Лесети.

– А звідки ти знаєш?

– Та вже знаю. Я… Чув її голос.

– Як чув її голос?

– Здалеку чув. Вона скрикнула.

– А ти був певний, що це скрикнула вона?

– Так. Я впізнав її голос. Тепер головне, Миколо, щоб вона до тебе не приходила.