– Матінко Божа, заступи й захисти.

– Я вас не лякаю. Ми про той світ майже нічого не знаємо. І не треба нам знати. Бог подарував нам життя на землі, на прекрасній землі, синє небо, ясне сонечко. Квіти, трави і ліси. А птаство! Навіщо ж нам шукати пригод і стосунків з темними силами? Спершу це наче цікаво, а потім і до біди недалеко. То як, хлопче? Надумав? Кинеш у річку ту спокусу?

– Кину.

– От і добре. Нехай пливе туди, звідки прийшла. А ви з мамою прийдете додому, помолитеся перед образами, а над дверима почепіть свячене зілля – це оберіг від всього лихого. А я зайду якось та й освячу вашу хату. А ще… Скажи, Степане, чи ти не розказував часом комусь про свої походеньки?

– Тільки другові своєму Миколі.

– Це ж якому Миколі? – не второпав відразу панотець. Тут вже Варка допомогла.

– Та Явдохи Криворукої хлопець. Вони приятелюють собі. Хоч Явдоха криком сходить, коли бачить їх удвох.

– Мамо, – Степан аж спаленів.

– Та я що? Та я нічого. Кажу тільки, що ви з Миколою дружите. Панотець задумався.

– Було б краще, якби ти про свої пригоди нікому не розказував. Але що вже тепер? Розказав – то й розказав…

І знову Варка втрутилася.

– А може ти скажи тому Миколі, що ти все це вигадав, сфантазував – та й по всьому.

– Мамо, я Миколі брехати не буду. То мій друг. Та Микола – хлопець що треба. Він нікому не пашталакатиме. Я вже знаю.

– То нехай вже так. Що ж тепер? – сказав панотець, заспокійливо глянувши на жінку.

– Будемо надіятися на порядність того хлопця. І на його молодість. Бо молоді, знаєте, швидко все забувають. Я тільки боюся, щоб та історія не мала продовження. Щоб та краля ще й до твого друга не занадилася.

– Ой, – зойкнула Варка.

– Не занадиться, – запевнив Степан.

– Ну-ну, – похитав головою священик. – З тою нечистю легко зачепитися, та важко розв’язатися. Та я думаю, що хрест і молитва, ваша і моя, нам допоможуть. Ідіть з Богом, мої дорогі, і зробіть як я казав. Я буду за вас молитися.

 

День стояв над світом сонячний, веселий – аж в серці щось робилося. Кожна бур’янина цвіла, кожна пташина щебетала, бджоли заклопотано перелітали з квітки на квітку. Степан наче вперше все це побачив. А коли йшли понад річку, він дістав перстень, ще раз глянув на нього, то й ще раз блиснув проти сонця. Хлопець зітхнув і вже без жалю пожбурив той перстень у воду. Степанові почулося… Ні, він не був певний, але йоцу здалося, що здалеку він почув легкий дівочий зойк.

– Мамо, ви чули?

– Що?

– Ну… Десь дівчина скрикнула.

– Ні. Це тобі здалося. Може птаха якась.

Прийшли додому і зробили все, як казав панотець. У хату знову повернувся затишок і спокій.

Так минуло зодва тижні. А може три. Степан на ніч молився – і спав, як по купелі. Ніщо його не тривожило – ні сни, ні видіння. Та якось він прокинувся серед ночі і спершу не міг збагнути, що його збудило.

«Лесета!» – промайнула думка, як блискавиця. Він скорше відчув її, ніж побачив. Цього разу це було щось чуже і вороже. Ніч була місячна. Степан став роздивлятися по хаті. Ніде нічого. А потім він побачив її. Ні, не її. То була велика біла пляма біля порога. Приглянувся. Так, це вона, Лесета…

«Стоїть за порогом. Поріг переступити не сміє. Зілля свячене мама над дверима вчепила. Отче наш…»

Степан почув тихе дівоче зітхання – і видиво зникло. Хлопець до ранку вже не міг склепити повіки. А вранці він спитав у матері:

– А коли па отець прийде освятити нашу хату? Казав же, що прийде. Чи не забув часом?

– Треба буде йому нагадати. Може й забув. А що? Знову приходила?

– Так. Біля порога постояла та й пішла.

– Господи! Ісусе сину Божий! Захисти нас від скверни і від всього лихого… Послухай, Степане… А може це тобі видається? Може таки треба показатися лікареві?

– Тільки не треба з мене ще й психа робити. Я не хворий. Бо, їй-Богу, перестану що-небудь розказувати.

– Добре, добре. Не сердься. Не хочеш – то й не буду. От тільки до панотця піду. Нагадаю, щоб хату освятив.