В парку, виявляється, був розчищений досить великий майдан. Тут вже стояли лицарі в повному обладунку. Таке Степан колись бачив у кіно. Осторонь гурточком стояли панни і старі пані. Степану довелося стати біля них. Тепер він бачив усіх. Тільки графа чомусь не було видно. Чи його не було, чи може він просто Степану не показувався. Всі панни з цікавістю зиркали на хлопця. Він під тими поглядами почувався досить незручно. Але почався бій – і вся увага була звернена на лицарів. Вже з перших ударів Степан зрозумів, що бій точився не на життя, а на смерть. Хоча яка могла бути смерть, коли вони всі давно були вже мертві? Голова чемріла від таких думок і від того, що хлопець нічого не міг збагнути. То було щось над людський розум. Але вже були поранені і навіть убиті. Декотрі панни плакали, декотрі відбилися від гурту і пішли до повержених, коханих чи близьких. Степан дивився на лицарів, а сам думав:

«Добре, що надворі. Тоді я зможу скорше повернутися додому».

Хотів ще про щось поміркувати, але вчасно згадав, що думки тут вміють читати, і наказав собі завмерти і стежити за боєм.

«Оце, мабуть, Юрій. Ах, як вправно володіє він мечем. Вправно і безжалісно. Але в бою інакше не можна. На сцені можна, а в бою – ні».

Ще було темно. Ще не було проблиску вранішньої зорі, як раптом все зникло, стихло, наче нічого й не було. Оглянувся Степан – кругом порожньо. Передсвіт. Повіяв прохолодний вітер… «До півнів» – згадав хлопець, як казала Лесета.

«Значить, нечиста сила. А як інакше розуміти? – аж волосся наїжачилося. – Ні, треба з тим зав’язувати».

Степан вже йшов додому, присвічуючи собі ліхтариком. Не йшов, а біг, пошепки промовляючи «Отче наш». Вже в дорозі йому сходило сонце і озивалася піснею якась пташина.

 

Прийшов Степан додому, а мати, як нежива, по хаті ходить. Видно, що всю ніч не спала. І навіть не лягала, бо постіль не прийм’ята. Очі їй позападали, на лиці змарніла.

«То із-за мене, – подумав хлопець. – Я таки свиня».

Втішилася, що прийшов. Глянула на сина – і нічого не сказала. Стала перед образом і довго молилася. Степан теж мовчав. Він сів біля стола, підперся рукою та й зажурився. І вже більше скидався не на парубка, а на старого діда. Лице молоде, а смуток наче старий. Нарешті мати заговорила.

– Будеш снідати?

– Ні, не хочу. Ще рано.

– Ти ж і не вечеряв.

– Нічого. Встигну ще.

– Чи тебе там годували лагомінами?

– Де це там?

– Ну, там, де ти був.

– Ні, мене там не годували.

– Ти обіцяв мені розказати. Пам’ятаєш?

– Що розказати?

– Ну… Де ти був. Куди ходив і минулого разу. Я чуть з ума не зійшла.

Хлопець зітхнув.

– Сідайте, мамо. Розповідь довга буде. Про дівчину я, звичайно, збрехав. Я був у замку.

– У замку? Що ж ти там робив?

– З покійниками розмовляв.

– З покійниками? Господи! Свят! Свят! Свят!

– Чого ви зблідли, мамо? Не треба так, бо я й розказувти не буду.

– З ким же ти… Розмовляв?

– З Лесетою, з її батьком. З іншими не розмовляв, але їх там бачив. Їх там багато. Лицарі всякі, панни, пані…

– Ти… Ти часом не захворів?

– Ні, мамо, не захворів. А може й захворів. Не знаю.

Став розказувати все по порядку. Мати слухала, не перебивала. Нарешті Степан закінчив свою розповідь і спитав у матері:

– Про що ви так задумалися, мамо?

– Та от… Думаю, куди нам найперше треба йти: до лікаря чи до священика.

– Я ні до кого не хотів би йти.

– Е, сину, треба. Ми самі з тим не впораємося. Бачиш сам, що це сила непевна. Вони так просто від тебе не відчепляться. Виведуть вони тебе, сину, з нашого світу. А ти щойно починаєш жити.

Витерла сльози.