Минуло десь з місяць, а може й більше. Всі потрохи заспокоїлися, забули про Степанову пригоду. Тільки Степан нічого не забув. Пам’ятав Лесету. Але якось не хотілося йому про те думати. Страшнувато було уявити собі той замок і все, що в ньому відбувалося.

Аж якось вночі прокинувся Степан наче від якогось поруху. Було відчуття, що в хаті хтось є. Було темно, нічого не видно. А коли придивився Степан, то побачив, що біля порога наче біла пляма.

«Лесета» – промайнуло в голові. То і справді була вона. Постояла отак якусь хвилину, а потім заговорила, тихо, з докором.

– Що ж ти, лицарю мій, забув за мене? Я чекала тебе, чекала та й вирішила подивитися, як ти тут.

– Та я нічого. Все якось не зберуся до замку. Та й набридати не хочу.

– Всі за тобою питають.

– Хто питає?

– І Юрій, і панни.

– А я, окрім вас, панно Лесето, більше нікого й не знаю.

– Приходь, покажу. У нас наступної ночі лицарі змагатися будуть. І мій Юрій покаже свою вправність. Так що приходь, буде на що подивитися. Прийдеш?

– Прийду.

І знову не спитав за Миколу, чи можна його взяти з собою.

«Не буду я його брати, – подумав, засинаючи. – Не хочу, щоб його мати на все село кричала та й обзивала мене всяко».

Подумав так та й заснув. А вранці довго не міг збагнути, чи то йому снилося, чи Лесета і справді приходила.

«Ото халепа мені з тою Лесетою. І не знаю, що робити: чи йти, чи не йти. Піти – може й цікаво. Але, як подумаю, скільки знову проблем… І страшно ж таки. А як раптом комусь з лицарів боява сокира не в той бік полетить? А що з них візьмеш? До суду їх не потягнеш. Ай, мабуть, не піду».

Але наступного вечора, як сонце зібралося заходити, як манколія на Степана напала: ходить, нудиться, ніяка робота його не береться – вже йшов би, біг би, на крилах летів би до того замку. Аж мати помітила, що з ним щось не те.

– Що з тобою, Степане? Ти наче сам не свій. І якийсь зажурений. Подумала б, що закохався – так наче ранувато ще.

– Мені, мамо, треба піти.

– Куди?

– Потім скажу. Коли повернешся. А зараз відпустіть мене. І прошу вас, не звертайтеся в міліцію. Я постараюся скорше прийти.

– Ти мене лякаєш, сину. Не пущу, поки ти мене ні скажеш, куди ти йдеш. Може тебе злі люди на щось лихе намовляють.

– Ні, мамо. Ніхто мене ні на що не намовляє. Але я мушу йти.

Мати заплакала.

– Горе ти моє! У людей діти як діти, а ти у мене від усіх відродився. Ну чому мусиш? Ну куди йти, та ще й проти ночі.

– Повернуся – розкажу. Головне – не кличте ментів. Вони мене однак не знайдуть.

Та й пішов. Тепер уже йому не було так страшно. І дорога була вже знайома. Наче й скорше здолав її. Не дослухався до дерев і трав, що вони там шелестіли. Нехай собі. Він те вже чув. Присвічуючи ліхтариком, пройшов у замок. І тут все йому вже було знайоме. Кудись подівся його страх. Назустріч Степанові пливла Лесета. Вона посміхалася.

– Прийшов, лицарю?

– Прийшов.

– Ходімо в парк. Це там буде.

– Панно Лесето, чи довго буде та забава?

– Не забава, а лицарський бій.

– Я думав, що це – як гра, як вистава.

– Ні, це буде справжній бій.

– І будуть убиті?

Сказав – і похопився: які убиті, коли вони і так…

Лесета посміхнулася.

– Ну… Побачиш. А чи довго? Як завжди, до півнів.

– А хіба у вас тут є півні?

Знову спитав дурне. І чого він такий неоковирний? Лесета знову посміхнулася.

– Ні, у нас нема, але… Ходімо. Там вже збираються.