Але Микола вже й справді був немаленький. Як ти його втримаєш? Доки мати сварилася, Микола таки шмигнув повз неї і за мить уже був біля Степана.

– Що, мати не пускала? – засміявся Степан. – Я так і знав.

– Та причепилася, як шевська смола. Як до маленького: не йди та не йди. Ти тут стільки шуму наробив. Всіх на ноги підняв, навіть того тлустого дільничного.

– То все дурня. Ти краще скажи, куди б нам краще чкурнути, щоб поговорити.

– Давай в поле.

– Та там зараз людей багато. Питати почнуть.

– То давай до річки.

– Там малишня товчеться. Вух багато.

– Тоді давай за Петришин город. Там вже напевно нікого немає. А корчаки там такі, що…

– То давай туди. Тільки скорше, щоб ніхто не бачив.

Пробиралися мовчки, аж доки не вмостилися серед заростей в закинутій місцині.

– Ну, розказуй, – смикнув Микола за рукав товариша. Але той розказувати не спішив. Найперше він дістав з кишені коштовний перстень, загорнутий в хустинку, котрий завбачливо зняв з пальця. Добре, що здогадався, а то було б…

– Ух ти!.. – завмер з подиву Микола. – Де ти взяв?

– Лесета подарувала.

– Брешеш.

– От і не брешу. Я не твого батька син.

– Мені вже можеш локшину на вуха не вішати.

– А я й не вішаю. От, їй-Богу, що Лесета подарувала. Бачиш, забожився. А де ж би я його взяв? Це ж не бляшка якась. Тепер я Лесетин лицар.

– Так виходить, що Лесета таки є?

– Є, є. І Лесета, і її наречений, і граф, і ще багато всяких.

– А ти не вірив.

– Не вірив, бо дурний був.

І почалися розповіді, цікаві і страшні, просто неймовірні. Тільки Миколі міг Степан все розповісти. Більше нікому.

– Ти ще туди підеш?

– Не знаю. Може й піду.

– А вони тебе собі не заберуть?

– Не забрали ж.

– А ти мене з собою візьмеш?

– Ні, не візьму.

Микола надувся.

– Те ж мені друг!

– Ти зрозумій: я ж не знаю, чи можна.

– Міг би й спитати.

– Якось… Не до того було.

– Ти ж знав, що я захочу піти.

– Ти ж сам колись казав, що привиди не люблять колективних відвідин.

– Так вони привиди?

– Ну, а хто ж?

– І Лесета?

– Аякже, і Лесета. Ти ж прикинь, скільки вже не років, а століть, як вона померла.

– Знаєш, Степане, ти таки сміливий. Я сам нізащо не пішов би. З тобою пішов би, а сам – нізащо.

Хлопці може б і ще розмовляли, та раптом почули голос Миколиної матері. А в неї такий голос, що на все село.

– Миколо, Миколо! Де тебе носить? Чорти б тебе взяли! От навіжена дитина! А ще як зв’яжеться з тим виродком, то просто біда. І де воно ходить? Де вештається? А ходив би ти круга світа, вилупку проклятий!

– Явдошко, та чого ви так свого сина взиваєте  та проклинаєте? – обізвалася Миколина сусідка. – Та ж то гріх.

– А холери на нього нема! Як завіявся десь з тим Варчином Степаном, то й не докличешся. Аби вже того Степана чума чи сибірка вхопила.

І тут обізвалася Степанова мати.

– А ви, Явдохо, свого собі кленіть, а мого таки не зачіпайте. Бо й я зачепити вмію.

– А чого ж він мого Миколу розволочує? Сам дому не тримається, то й мого тягне.

– То прив’яжіть його на ланцюг. Замість пса. Та хай вам гавкає. Бо самі ви добре гавкати вмієте, то й сина навчите.

Тут здійнявся такий лемент, що вже годі було щось розібрати.

– Йди вже, Миколо, а то наші матері зараз поб’ються.

– Увечері приходь до клубу.

Та й пішов на стежку, а там через перелаз, щоб вгамувати свою матір, аби не кричала на все село, бо ж таки стидно. Хлопець вже й на дівчат заглядав. А тут таке…