ЛЕСЕТА

Замок «Лесета» був овіяний якоюсь незвіданою таїною, легендами та переказами і якимсь навіть острахом. Цю назву вимовляли якось притишено, обрережно, наче боялися щось наполохати або самі полохалися від тієї назви. Ніхто до ладу нічого не знав. Чомусь ніяких записів про той замок не збереглося. Самі тільки перекази та легенди. Та чи можна було їм йняти віри? Знали, невідомо звідки, що був той замок збудований у 16 столітті, що жили в ньому граф і графиня. І дочка у них була, Лесета. В її честь і замок було названо. Знали ще, що та Лесета красуня була, а ще співала так, що, хто хоч раз почув її спів, той не міг вже жити без того співу. А ще розповідали, що померла Лесета дуже молодою. Смерть її була загадковою, повитою якоюсь містикою і таємницею. Граф і графиня тяжко пережили смерть своєї єдиної доньки. Вони так і не впоралися з своїм великим горем. Ніщо не могло їх розрадити. Якийсь час ще жили в своєму замку, але тут все нагадувало їм про їхню втрату, і вони врешті-решт пішли в монастир і там доживали свого віку. Перед тим, як піти в монастир, граф з графинею відпустилии на волю всіх своїх селян. І тепер ще пам’ятали їх як своїх благодійників. Отаке розказували. А чи так було, чи ні, – того до ладу не знав ніхто.

Музеєм той замок так і не став з простої банальної причини – не було коштів. А жаль. Казали, що там було на що подивитися. Казали, що там повністю збереглася світлиця Лесети з усім, що в ній було: меблями, посудом, виробами з золота і срібла, з порцеляни. Все це, певно, давно розікрали б, та чиясь мудра голова придумала замкнути ту світличку і, кажуть, сигналізацію наавіть встановити. А я собі так думаю, що і сигналізація не допомогла б, якби не острах. Отой острах і злодіїв стримував.

Стояв той замок на горі, а село в долині розкинулося. Жило собі село своїм життям: тут женилися, народжувались, вмирали, як і скрізь. Розросталося село, нові хати будувалися, от тільки ближче до замку ніхто не селився. Раз те, що гора, а друге те, що… Розказували, що біля замку час від часу з’являлася Лесета. Дехто не вірив, а декотрі божилися, що самі її бачили.

– А звідки ви знаєте, що це була Лесета?

– А хто ж ще?

– А може так якась дівчина вирішила собі прогулятися.

– Біля замку?

– Біля замку. А що ж тут такого? Я б і сам пішов, якби…

– Пішов би. Якби сміливості не забракло.

– Сміливості? Мені?

– А може ні? Вмер би від страху, до брами не дійшовши.

– Я? Вмер би? Побиймося об заклад. Я піду до замку. І не вдень, а вночі. Що ставиш?

– Та… Не знаю…

– Перестаньте ви, дурні півні, – припам’ятав хтось із старших. – Дурні, бо молоді. Станете старшими – то й порозумнішаєте. На таке об заклад битися не можна. Погано закінчується. Один вже колись бився. Смушеву шапку ставив. Кажуть, добра шапка була.

– І що?

– Що! Що… З вежі впав – і розбився. З тим жартувати не можна. Ми не знаємо, що там.

– А що там? Миші, павуки, а може ще й кажани.

– А Лесета?

– Яка там Лесета! Її вже й кісток не зосталося.

– Ти там знаєш.

– А що там знати? Не роки, а віки пройшли. Тільки подумати: віки! А може й Лесети ніякої не було.

– Як це не було?

– А так, дуже просто. Вигадали люди – ото й тобі Лесета. Наші люди вигадувати вміють. І казки, і легенди, і перекази. І Лесету вигадали. Щоб ми з тобою повірили.

– Ні, Лесета була. Це я знаю. А кажуть, була красуня. От би побачити хоч крайчиком ока. І співала, кажуть, дивовижно. От би почути.

– Ага, помрій. І не побачиш, і не почуєш. Нема Лесети. А може й не було ніколи.

– Лесети не було? Ось не вигадуй. Так можна сказати, що й тебе не було, і мене.

– Та що ми? Пройдуть віки – і про нас навіть спомину не залишиться. Про Лесету хоч легенди. А про наш що? Нічогісінько! Ні сліду!

– То чому ж ти не віриш, що Лесета таки була? Була! Розумієш?

– Може й була. І все-таки я пішов би в той замок. Переночував би там – і довів би всім, і сам би переконався, що нема там ніяких привидів, і голоси там ніякі не лунають.

– А що за голоси? Я про голоси щось не чув.

– Так кажуть. Розумієш? Все щось кажуть. Нібито в тому замку опівночі…

– Ой!

– Та нема чого лякатися. Кажуть, нібито опівночі в замку бряжчать мечі, хтось стогне, чути якісь голосіння. А часом… Співає Лесета. Та так співає, як ото колись русалки подекуди співали. Хто почує той спів, то тому хоч на світі не живи. Бо без того співу не може та людина на світі жити. Не може – і все.