– Але ж незабаром приїде мій Іванко.
– Ну… не приїде. Вважай, що його нема.
– Ви хочете його вбити? Мого рятівника?
– Ну, не я. Хтось інший це зробить.
– З вашого наказу.
– Вважай, що його нема і ніколи не було.
– Тоді мене також нема і ніколи не було.
– Дочко, не доводь мене до шаленства.
Та Принада вже йог не чула. Вона ридала, і не було кому її заспокоїти та втішити. Король поторсав її за плече.
– Досить, принцесо. Годі. Я замкнув би тебе в підземелля, але не можу. Ти мусиш зіграти свою роль до кінця. Ти мусиш вийти заміж за принца Кондора. Це благородно і пристойно. Незабаром зберуться всі мої радники. Ти чула? Всі мої радники! Принц уже тут. Він приїхав ще вчора. Ми чекали тебе. Сьогодні ми об’явимо тебе і принца нареченими.
Принцеса нічого не встигла відповісти. Вбігли два розгублених королівських посланці.
– Ваша величність, він…
– Ну що там таке?
– Його не можна вбити.
– Тихо, олухи!
– Куля його не бере, і шабля на друзки розлетілася.
– І де ж він?
– Ми провели його у підземелля.
– Замкнули?
– Замкнули, ваша величносте.
– Іванко! Мій Іванко! – зойкнула принцеса і заледве не зімліла. І раптом зібралася на силі. Її розум гарячково працював.
«Треба щось робити. Він врятував мене. А я що? І я мушу його врятувати. І себе також».
Король уважно дивився на неї.
«Либонь, очуняла».
– Іди і приведи себе до ладу. Ти маєш бути гарна, як ніколи.
– Гаразд. Я буду гарна.
– І щоб без фокусів.
Принада вислизнула з зали і чимдуж побігла на кухню.
«Мальва! Кухарка! Найнадійніша людина! Тільки вона!»
Вбігла на кухню. Всі кинулися її вітати.
– Тільки не зараз, – відмахнулася від них.
– Мальво, – до кухарки. – Рятуй нас, Мальво. Мене і Іванка рятуй. Потім все розкажу. А зараз на тобі ось цей перстень. Спершу подумай, що хочеш потрапити до Дзеркалії, потім вже одягни його на палець. Скажеш Дзеркалії, що це я тебе прислала.
– Іванко! Коли мене змій обернув на сарну, він врятував мою дитину.
– Не гайся, Мальво. Чимдуж поспішай. Скажи Дзеркалії, що ми в біді. Нехай поспішає.