А тим часом у Дзеркальній горі святкували перемогу добра над злом. Прислуга королівни знову до неї повернулася. Всі ті зачаровані істоти знову стали людьми. Був справжній бенкет з танцями, співами і феєрверком. Славили господиню Дзеркальної гори, принцесу Принаду та її судженого простого сміливого хлопця Івана.
– Це не моя заслуга, – казав хлопець. – Це заслуга діда Махтея, що був колись козаком. А я що? Змія перемогла молитва матері. Я, принцесо, не можу претендувати на твою руку. Рід мій простий. Мої батьки – звичайні гречкосії. Чи можу я бути твоїм судженим тільки тому, що материна молитва перемогла змія?
– То ти відмовляєшся від нагороди, яку обіцяв мій батько за мій порятунок? А він обіцяв, ти знаєш, пів королівства і мою руку.
– Якби я мав таке право, я просив би твоєї руки не тому, що я тебе врятував, а тому, що я люблю тебе і не мислю свого життя без тебе.
– Тоді ось тобі моя рука. І не з примусу батька, а по любові. І нехай ніщо ніколи нас не розлучить.

Закінчилося свято, і треба було думати, як відправляти гостей додому. Тим клопоталася Дзеркалія. З вершини Дзеркальної гори на все дивився могутній велетень і, здавалося, посміхався. Всю прислугу королівни, обдаровано всякими коштовностями, вмостили на повітряний повіз та й відправили з гарною звісткою до королівського палацу.
– А ми з тобою, зоре моя, ще мусимо заїхати до діда Махтея. Складемо йому шану, а потім відвідаємо моїх батьків. Без їхнього благословення не буде нам щастя.
– То їдьмо. Це дуже цікаво і конче необхідно.
Навантажили повітряний повіз золотом та подарунками від Дзеркалії, запрягли крилатих коней та й рушили. На прощання Дзеркалія подарувала принцесі золотий перстень.
– Це про всяк випадок. Бо в дорозі всяке може трапитися. Повіз може поламатися, крилаті коні можуть загубитися. А цей перстень віднесе тебе куди ти схочеш. Спершу подумай, а потім одягни його на палець – і будеш там, де ти захочеш бути.
Попрощалися і поїхали. Внизу пишалася долина розквітлих троянд. Аромат тих чудесних квітів досягав аж до них. У Принади аж голова запаморочилася. Пропливли вони над трьома болотами, над лісом, в якому жив лісовик зі своїми мавками. А ось і хата діда Махтея.
– Отут і зупинимося, – сказав хлопець. Вийшли з повоза – а дід Махтей вже й на порозі.
– О, хліб і сіль дорогим гостям. А я думав, ти не заїдеш, забудеш про старого діда Махтея.
– Я, дідусю, добро не забуваю.
– А це королівна? О, дочко, жаль, що я вже такий старий. А то я може б і Івана на герц викликав.
Вмилися криничною водою та й заходилися пекти картоплю та діставати з горщика квашені огірки, квасити які дід Махтей був великий мастак.
Ночували на сіні під відкритим небом.
– Дощу не буде, – казав дід Махтей. – Це я знаю.
– А як ви знаєте, дідусю?
– Всі старі те знають. Як постарієш, і ти будеш те знати. А поки що лягайте та спіть.
Встали разом з сонцем, причастилися криничною водою та й зібралися в дорогу. Дід Махтей відкликав хлопця і тихо сказав:
– Ти, хлопче, будь обачний. Королі, знаєш… вони підступні. Від них всього можна чекати.
Напоїли коней та й поїхали до Іванових батьків. Скільки там їхати крилатими баскими кіньми. Не забув Іван, як долав ту відстань пішки, часом обшмульганий і голодний.
А Іванові батьки геть постаріли та знемічніли.
– Добре хоч ти про нас згадав, – плакала мати.
– А я й не забував про вас ніколи.
– А про братів твоїх хоч би звістку почути: чи живі.
– Батько нічого не казав, тільки супив брови.
Погостювали у батьків. Іван, що міг, допоміг, накупив усього, грошей покинув. Благословили батьки молодят. А Іван і каже до своєї королівни:
– Отут нам, Принадо, розлучитися доведеться. Ти одягнеш золотий перстень і опинишся вдома, а я поїду до братів, щоб їх посовістити, що вони про батьків не дбають.
– Ой, Іванку любий мій, не хотіла б я з тобою і на часинку розлучатися. Та, якщо ти так кажеш, то нехай так і буде.
– Я незабаром приїду, кралечко моя.
Одягнула перстень королівна та й за мить опинилася вдома. Рада така. По палацу ходить, всіх вітає. Та щось її вразило. А що – сама не збагне. Слуги очі відводять, а декотрі з дівчат і сльози крадькома витирають. Пішла до батька, на груди йому кинулася. Батько її привітав, та в його тоні не було особливої щирості.
– Що ви, тату? Мов і не раді? Я ж наче з того світу повернулася.
– Та як би не радий! Я вже так тебе чекав.
– А незабаром вже й Іванко приїде, мій рятівник. Та й з весіллям затягувати не варта. Відразу й обвінчаємося.
Мовчить король. Не дуже приязно на доньку свою поглядає.
– Ти, дочко, от що. Нікому нічого не кажи про свого гречкосія.
– Як? Чому не казати? Хіба це таємниця?
– Я і слугам звелів мовчати. Під страхом смерті. Мовчатимуть.
– Але ж чому?
– Тебе врятував принц Кондор. Всі те знають. От і вийдеш ти за нього заміж. І пів королівства я вам віддам, як і обіцяв.
– Але ж, тату! Я не знаю ніякого принца. Мене врятував Іванко. Ми любимо одне одного.
– Забудь. Не так важливо, хто тебе врятував, але заміж ти вийдеш за принца. Сама подумай: чи престижно тобі, принцесі, виходити з гречкосія?
– Але, тату! Він врятував мене!
– Я так сказав – і так буде. Король я чи не король?
– А королівська обіцянка? Кому ви обіцяли мою руку і пів королівства? Тому, хто мене врятує. А до чого тут принц, якого я і в очі не бачила?
– Побачиш.