Повів носом, понюхав повітря.
– Щось тут у вас… фу! Фу! Людським духом пахне.
– Борщем і варениками пахне. Налітався по світу та й пахне тобі людським духом.
– Ну, як там принцеса?
– Та… сумує.
– За чим сумує?
– За домом, за волею. Тримаєш її, як полонянку, ще й питаєш, за чим сумує.
– Дурня! Все ще вередує?
– На те вона принцеса, щоб вередувати.
– Сьогодні я намірився покласти тому край. Мусить вона в решті-решт зрозуміти, що виходу у неї нема. Сьогодні вона стане мені за дружину або я спопелю її королівство.
– Грізний ти, як я бачу. Невже проти тебе сили ніякої нема?
– Є, ясна річ, і проти мене сила. Але ніхто про те не знає.
– Мені й самій хотілося б знати. Я не збираюся тебе перемагати, але ж цікаво.
– Можу тобі розказати. Це мені не загрожує. Є на світі один хлопець. Іваном звати. Ясна річ, він сюди не добереться. Куди там йому! У мене така охорона, що крізь неї ніхто не пройде. І болота з їхніми хитрощами, трясцями та лихоманками, і долина розквітлих троянд. О, то такі охоронці. Кращі від воїнства.
– А як же цей хлопець може тебе здолати? Дужий такий?
– Ой, не повіриш. Один старий дивак дав тому хлопцеві молитву матері. Уявляєш?
– А що це за молитва така?
– О, в тій молитві велика сила. Це оберіг. Тепер я не можу напасти на нього, не можу нічого йому зробити. Зовсім нічого. А він мені може. Не боюся я ні його шаблі козацької, ні рушниці, що б’є без промаху, а боюся тієї молитви. Як тільки хтось змовить тут молитву вголос, я тут-таки втрачаю всю свою силу.
– То може й добре. Бо, якщо нема розуму, то не треба й сили. Бо навіщо та сила? Неодмінно дурниць накоїть.
– Добалакаєшся ти у мене. От візьму та й зруйную дощенту твою Дзеркальну гору.
– Хвалився дурень, що розумним стане. А ти спробуй.
– То що?
– А те, що ти не дивився на вершину Дзеркальної гори.
– А що там?
– На вершині Дзеркальної гори стоїть могутній велетень і дивиться на всі сторони світу. Він все бачить і все чує. Коли на Дзеркальну гору нападе ворог, якого я здолати не подужаю, тоді з вершини зійде велетень і знищить ворога.
– Що ти мені казки розказуєш?
– То не казки. То правда.
– Ну, годі вже тих балачок. Кидай ті теревені і веди мене до принцеси.
– А може одумаєшся?
– Ти що! Щоб я відступив від своїх намірів? Та ніколи такого не було і не буде. Веди до принцеси. Бо я зараз рознесу всю тут твою Дзеркальну гору. І на твого могутнього велетня не подивлюся.
– Повела. Відімкнула всі сім замків, всі семеро дверей розчинилися. Принцеса і парубок стали для змія невидимими.
– Фу! Як тут тхне людським духом! Принцесо, ти надумала?
– Я ніколи не зроблю так, як ти хочеш.
– Ти просто мусиш стати моєю дружиною. Бо інакше я спопелю твоє королівство.
– Не спопелиш.
– І тут королівна разом з хлопцем стали вголос проказувати молитву матері. Змій якось змалів, зіщулився, обезсилів.
– Що це? Хто навчив тебе, принцесо? І що це за чоловічий голос я чую?
Ніхто йому не відповідав, тільки два голоси повторювали і повторювали всевладну молитву матері. І раз, і вдруге, ще і ще. Змій впав і так лежав, жалюгідний і розчавлений.
– Ну… досить, діти, – сказала Дзеркалія. – Вважайте, що ворог подоланий. Те, що від нього зосталося, можна закинути глибоко під землю, в саме пекло. Нехай там скніє. Він вже нікому не зможе причинити зла. Ти, змію, ще щось хочеш сказати?
– Дозволь мені на останок ще раз побачити принцесу, – не сказав, а прошелестів змій.
– Дивися. І на королівну, і на її хлопця.
– Гарна. Дуже гарна, – прошелестів змій. – Накажи зірвати їй від мене найкращу троянду.
– Від тебе нічого мені не треба. Ні погроз, ні квітів.
– Не зникай, принцесо, навіть тоді, як зникну я.
– Вона не зникне. А от ти… тобі пора. Крібле, крабле, бумц!
І змій зник. Він полетів глибоко під землю, аж у саме пекло. З того часу, коли землю тривожать землетруси, дехто каже:
– Це змій з боку на бік перевертається.
Може й так.