Перед ними шпарко прошмигнула зелена ящірка. Прошмигнула і зникла.
– Шелесто, ось цей хлопець – рятівник нашої принцеси, – прозумрила бджола. – Проведи його. А я вже мушу летіти.
– Я з радістю проведу тебе, хлопче, але… чи не знайдеться в тебе хоч якоїсь крихти закропитися? Голод зморив мене. Я така голодна, що, здається, ось-ось зімлію.
– Чому не знайдеться? У доброго мандрівника завжди є щось на похваті.
Та й розв’язав свою торбу. А коли ящірка трохи віджила, то хлопець спитав: а як же ж так, що ти, ящірка, розмовляєш людською мовою? Та й бджола…
– Коли змій полонив нашу принцесу, то всю її прислугу обернув на комах і тварин. Так і служимо ми нашій королівні. Як хто може. Он десь тут куниця бігає. Теж не справжня, а покоївка принцеси. А ще лисиця, сарна та багато інших істот.
– Накоїв, я бачу, змій лиха. А що принцеса?
– Та що? В неволі. За сімома дверима, за сімома замками, тужить, побивається. Якби не господиня тієї гори Дзеркалія, то нас би може й на світі не було… і принцеси також. Дзеркалія зробила королівну невидимою. Змій її чує, та не бачить. Лютує, а нічого зробити не може.
– А та господиня не може якось того змія…
– Не може. У неї замало сил. Тільки ти можеш.
– Я? Мені здається, що у мене теж замало сил. Я не лицар, не богатир.
І знову десь поблизу почувся голос маленької пташки.
– Зневіра! Зневіра! Зневіра! Не можна! Не можна! Не можна!
– От-от. Не можна. Чув?
– А як ми увійдемо в ту Дзеркальну гору? Я не бачу тут навіть найменшого натяку на вхід.
– Зараз.
Ящірка махнула хвостом – і задзвенів дзвіночок.
– Він дуже тихенький, – занепокоївся хлопець. – Чи хтось почує?
– Нічого. Господиня його чує.
І тут-таки розсунулася дзеркальна стіна – і тут вонм увійшли… чи то в гору, чи то в казку. Дзеркала, дзеркала і небачена розкіш. Хлопець так і стояв, здивований і ошелешений, не кажучи й слова.
– Почекай, – тихо сказала ящірка. – Зараз вийде господиня Дзеркальної гори. Будь з нею чемний. Вона могутня. Вона навіть змія не боїться.
Наче вітерцем холодним війнуло. Звідки б це? Скрізь було зачинено: скрізь дзеркала, дзеркала. А потім туман звідкись поплив і поступово виповнив усю залу. А в тому тумані, як у серпанку, з’явилася постать, пишно вбрана, з діамантовою короною. Поступово туман розвіявся, і хлопець побачив у всій красі господиню Дзеркальної гори. Її постать відбивалася у сотнях дзеркал. То була жінка, дужа і ставна, з владним поглядом. Перед нею хотілось впасти ниць. Та хлопець не впав. Він тільки відвів погляд, бо не міг дивитися в її очі. Сліпило якесь дивовижне світло. Чемно вклонився їй, і з острахом почав чекати що вона скаже.
– Що скажеш хлопче? Зважишся стати проти змія?
– Я не дуже зважився, але…
– Певності тобі бракує, парубче. А без певності проти змія ставати не можна.
– Я хотів би побачити принцесу.
– Багато таких, що хотіли б її побачити, та тобі я покажу.
І, повернувшись до одного з дзеркал, проказала:
– Семеро дверей, сім замків, сім думок, сім бажань. Сім бажань, злийтеся в одне. Замки, відмикайтеся, двері, відчиняйтеся, впустіть мене.
Відімкнулися замки, розчинилися двері, – і хлопець з Дзеркалією увійшли в царство дзеркал, кришталю, діамантів і квітів.
– Тут королівна.
– А де ж вона? Чому я її не бачу?
– Вітаю тебе, принцесо, – сказала Дзеркалія. І голос ехом відбився, як музика.
– Я рада бачити вас, матінко.
– Я ось тобі рятівника привела. Через всі перешкоди пройшов. Та певності йому бракує. Думаю, її побільшає, коли побачить тебе. Дозволиш?
– Ой… краса моя без сонця змарніла, очі мої від сліз зблякли. Та вже нехай дивиться.
І прекрасна королівна стала перед юнаком. Вроди такої хлопець ще не бачив. Сумна тільки була. Парубок так і впав перед нею навколішки.
– Я врятую тебе, принцесо. Чого б це мені не коштувало. Життя свого не пошкодую, а визволю тебе. Тепер я знаю, що подолаю змія.
– Ой, хлопче, не з твоїми силами подолати змія. Занапастить він тебе, як мене занапастив.
– Ти, королівно, не відбирай у хлопця певності. Без неї змія не здолати. Гаразд. Я залишу вас разом. Дістань, хлопче, молитву матері, що дід тобі дав. Це найдужча зброя проти змія. Навчи принцесу тієї молитви. Ви обоє мусите проказувати її, коли змій з’явиться.

Змій летить, гора тремтить, подих полум’ям пашить, все живе ховається. Прилетів, торохнув хвостом по дзеркальній стіні – вона й розчахнулася. Влетів змій у залу господині Дзеркальної гори та й протягнувся на весь свій велетенський зріст.
– Фу! Змучився.
– Я розумію, що змучився. Та чого це ти зловживаєш моїм терпінням? Чого, як розбійник, вриваєшся в мої володіння?
– Бо мені так захотілося. Моя сила – моє й право.
– Овва! Чи ти думаєш, що я сили не маю? Ти помиляєшся. І я маю силу. Колись покажу, коли мене дістанеш. Але я ще маю те, чого ти не маєш. Розум. Бо дурна сила без розуму.
– Ет! Вигадки. Як є сила, то й розуму не треба.