Дракон спохмурнів.
– І третя загадка. Що плаче, а сліз не має?
– Серце. Тільки воно плаче без сліз.
Вдарила блискавиця, загримів грім, здригнулася земля – і дракон зник, наче його й не було. Зник назавжди. Іван зітхнув, перехрестився та й далі пішов. Пішов прямісінько у долину розквітлих троянд. Ось вона, така манлива і така небезпечна. Він бачити її, він відчуває її аромат. Тільки що це? Здалеку чути жіночий лемент і дитячий плач. Що ж це таке? Та жалібна процесія наближалася. Хлопець зупинився та став чекати. На дорозі з’явилися діти, маленькі й більші. Їх гнав якийсь потворний чоловік, нещадно шмагаючи нагайкою. Маленькі спотикалися, падали, а чоловік нещадно їх підганяв. Поруч ішли матері і ридали, заходилися від сліз. Кожна кидалася до своєї дитини, щоб підтримати її, якось захистити. Та наглядач і їх нещадно шмагав нагайкою. На таке не можна було дивитися без сліз. Хлопець вийшов навперейми і став посеред дороги.
– Стій! Хто ти такий? Хто дозволив тобі так збиткуватися над людьми?
– А я нічийого дозволу не потребую. Я помічник змія Хапуна, і ніхто не має мені нічого до розказу. Я жену своїх рабів. Дітей жену, а матері самі ідуть. Ха-ха!
– Рабів? Яких рабів? У нас давно вже рабства нема.
Засміявся наглядач.
– Для розумних та дужих – нема, а для дурнів та слабких – є.
– Так то ж діти.
– Знаю, що діти.
– Вони ж маленькі.
– Нічого. Виростуть. А хто ти такий, що смієш заступати мені дорогу?
– Я той, що не дозволить тобі збиткуватися над дітьми та жінками.
– Ти? Не дозволиш? А що ж ти мені зробиш?
– Я буду з тобою битися.
– Битися? Ти? Зі мною? Та я тебе… на одну долоню покладу, а другою прихлопну.
– Не дуже хвалися, – спокійно сказав Іван. – Матері, візьміть своїх дітей і відійдіть з ними далі. Зараз тут буде те, що не для дітей.
– Та ти…
– Захищайся.
Та проти козацької шаблі, зачарованої батьковим словом, захисту не було. По короткій хвилі поплічник змія Хапуна непорушно лежав на землі, і земля всотувала його чорну кров.
– Чим віддячити тобі, хоробрий лицарю? – спитали щасливі матері врятованих дітей.
– Вчіть своїх дітей, щоб вони боронили добро на землі.
Сказав так та й пішов далі. Коли дивиться, орел летить. Та такий великий, що хлопець ще таких і не бачив.
– Ото орел! Такі, очевидно, живуть у горах. Коли придивився, а орел в кігтях козеня несе. Щойно впіймав. Ще високо не піднявся. А мале рветься, смикається. Та де йому вирватися з орлиних пазурів? А обіч сарна біжить, до неба очі зводить. Та що вона може проти орла?
– То це її дитя! – зрозумів Іван. Жаль стало хлопцеві того маленького створіння. Прицілився він з рушниці, що б’є без промаху, та й вистрілив у птаха. Впав орел і здобич свою з кігтів випустив. А козеня? Живе! Бо орел ще не набрав висоти. Тільки перелякане дуже. Та поруч сарна, мати його. Очі великі, а в них сльози бринять.
– Виходить, я ще одну матір потішив.
А сарна безбоязно до хлопця підійшла і несподівано сказала людською мовою:
– При нагоді я віддячу тобі, хлопче.
– Нехай бігає твоє маля, – сказав Іван.
Сів на траву, витер піт з чола.
– Фу! Втомився я. Ще мені бракує козацької вправності.
Відпочив трохи та й встав.
– Треба йти. Там на мене чекає королівна. Я мушу її рятувати.
Аромат розквітлих троянд стелився над землею. Він був наче аж густий. Здавалося, його можна було взяти в руки. Він паморочив мізки, відбирав здоровий глузд. З ним боротися було майже неможливо.
«Однак… це найкращий куточок на землі, – промайнула думка у затуманеній голові. – Райський куточок… однак… це ще гірше, ніж болотяні химери. І боротися з ними буде важко. Як нестерпно хочеться спати. Я ж таки ніч не спав… а тут ще ті…»
І не додумав. Не мав сили додумати.
А троянди вражали своєю красою. Одна краща від другої. А барви! А пишнота! А тут ще ніжні дівочі голоси зусібіч.
– Ходи до нас, хлопче. Бачиш, як у нас тут гарно?
– Облиш свої мандри. Залишайся у нас.
– А які у нас дівчата! Залишайся.
– Я не можу, – сказав через силу. – Я мушу йти. От заснув би. Хоч на коротку мить.
– Засни! Засни!
– Засни! Засни!
– Я лише на пів години… під отим кущем. Ні… під он тим…
Та й ліг. Не міг більше боротися зі сном. Бо розум його, заколисаний втомою і трояндовим ароматом, заснув ще раніше.
Чи то був сон, чи якась дивовижа… танцювали дівчата. Всі були гарні, у трояндових вінках. Дівчата танцювали свої химерні танці, водили хороводи і тихо співали. Ні вітру, ні шелесту. Не хотілося, щоб той сон минав. Свідомість згасла. Сон, тільки сон… так би може й заснув хлопець надовго, а може й навіки. Та раптом де не взялася бджола. Літала, літала, дзвеніла, дзвеніла, а потім вжалила юнака під саме око.
– Ай! – скрикнув хлопець і прокинувся.
– Що я тобі зробив, гидка комахо? За що ти мене ужалила?
– Щоб не спав, невдячний парубче. Чи не казали тобі, що тут не можна спати?
– Казали та я… але ж і вжалила ти мене. Тепер болить.
– Ця рана не смертельна. Заживе. Ходімо швидше, доки ти знову не заснув.
– А дівчата? Вони снилися чи…
– То пусте. Розумний змій таку охорону виставив. Через ту долину ніхто не пройде. Ходімо. Там на тебе королівна чекає.
– Невже чекає? А звідки вона знає?
– Та вже знає.
– А може мені… не йти до Дзеркальної гори? Може мені…
– Не змушуй мене ще раз тебе вжалити. Ти що, ще не прокинувся?
– Не треба. Я прокинувся. Але ж… я не зможу здолати змія. Я ж не богатир.
– Зможеш. Головне – побачити королівну. Як побачиш її, зневіра зникне і ти все зможеш.
Йшов хлопець, а попереду летіла бджола. Вийшов він з трояндової долини – і спершу нічого не міг збагнути – два світи! Один справжній, той, що був довкіл, а другий світ відбивався в Дзеркальній горі.
– І мене два, – засміявся Іван, дивуючись, як дитина.
– Отож-бо й воно.
Вони йшли попри гору. Гора здіймалася рівною дзеркальною стіною. Ні тобі уступів, ні ущелин.
– А як же ж у тут гору увійти? Як же ту королівну побачити?
– Чекай! А-а, ось вона!