Важка то була ніч. Спати хлопець і не думав. Доводилося підтримувати багаття та чекати ранку. А з болота чулися крики гульбища, сичання, квакання та ревіння. Кликав його той ніжний дівочий голос. Та парубок час від часу доторкався до маминої молитви – і тоді мана відступала. Інколи він проказував ту молитву вголос, бо вже пам’ятав її.
Нарешті стало світати. Іван зітхнув з полегкістю. Було так холодно, що тільки багаття й рятувало. Чекав свого супроводу. Сходило сонце. Воно промивало росою очі і посміхалося. З ним було якось веселіше. Всі нічні страхіття наче кудись відступили. Мавки з’явилися якось несподівано. Були гарні, в зелених шатах і з розпущеним волоссям.
– Ходімо, хлопче. Сонце вже зійшло. Вже час.
Загасив багаття та й рушили. Мусив звіритися на тих лісових дівчат, бо більше не було на кого.
– Ходімо. Не бійся.
Та й взяли його обіруч. Боятися? Який сором! Але ж, якщо чесно, то було таки страшно. Вже подумав собі навіть:
«Дурна затія. Наслухався шелесту тих нерозумних круків та й … а, власне, чому нерозумних? Птахи розумні. То я дурний, що пустився в такі непевні та небезпечні мандри, нічого до ладу не зваживши. Як, скажімо, я здолаю змія? Я ж не богатир. Дванадцять голів!»
І раптом почув голос маленької пташини. Він її не бачив, але вона була десь тут, поруч.
«Зневіра! Зневіра! Зневіра! Не можна! Не можна! Не можна!»
– Дякую тобі, розумна пташко. І справді, не можна.
Зійшло сонце. Вже й пригрівало. Стало якось відрадніше. Та болото все ж вражало своєю непрохідністю, безбожністю і моторошністю.
– Ходімо, хлопче. Нічого не бійся.
– Але ж… тут нема ніякої стежки. Куди ж ми?..
– Ходімо, ходімо. Стежку вони ховають зумисне. Але ми її знаємо.
– Нема стежки! Нема стежки! – залунало з болота. Хлопець засумнівався.
«Чи можна довіряти тим лісовим істотам? А кому тоді довіряти?»
«Зневіра! Зневіра! Зневіра! – щебетала маленька пташина. – Не можна! Не можна! Не можна! »
«Знаю, що не можна».
– Нема стежки, нема стежки, – чулося з болота. – Вони хочуть затягнути тебе в болото. Ходімо краще зі мною. Подивися, яка я гарна.
І він побачив її на купині. Волосся, як льон, сукня, як сон, а очі горять болотяними манливими вогниками. Задивився парубок, що аж про мавок забув.
– Не дивися, парубче, на ту примару, – сказала одна з мавок.
– З розуму зведе, в болото заведе.
А друга нетерпляче тупнула ніжкою.
– То йдеш хлопче, чи ні? Бо нам ніколи. Дідусь попросив тебе провести, то ми…
– Йду, йду.
«Мушу ж я на щось зважитися».
Та й пішов з лісовими красунями. Вони і справді знали стежку. Перейшли через одне болото, через друге і через третє.
– А далі вже мусиш сам, – сказали дівчата. – Дідусь далі вже влади не має. Дивися, хлопче, не засни у тій долині розквітлих троянд. Бо можеш і не прокинутися. Та бережися спокусниць. Їх тут вистачає.
Подякував хлопець, і зібрався попрощатися з лісовими красунями, коли одна перебила його.
– Стривай. Ледве не забула. Перед входом у долину живе розумний дракон. Всі його так називають. Він всім подорожнім загадує три свої загадки. Хто не відгадає, того він убиває. А якщо знайдеться хтось, хто відгадає його загадки, дракон загине, розвіється. Та поки що ніхто ті загадки не відгадав.
– Он він, тікаймо, сестрице, а то розумний дракон і нас заставить розгадувати його загадки.
Мавки зникли, а Іван пішов прямісінько до дракона. Хлопець міркував, які то такі загадки розумний дракон йому загадає.
– Здоров, здоров, парубче. Давненько в мене гостей не було, чи тобі життя не надоїло?
– Та ні, моє життя мені не надоїло. А от твоє трохи таки надоїло. Чого людей морочиш?
– Ну-ну! Морочу, бо так хочу. А як же звати тебе, розумнику?
– Іваном мати нарекла. Так і досі зовуся.
– А чи правду кажуть, що кожен Іван – то дурень?
– Ото дурні й кажуть.
– А ти, я бачу, не тремтиш перед моїм розумом.
– А чого мав би тремтіти? Ну, давай свої загадки. Ніколи мені з тобою теревенити.
– Загадка перша. Що сходить без насіння? Можеш хвилину подумати.
– А тут і думати нічого. Сонце сходить без насіння.
– Так. Ти диви! Відгадав. Загадка друга. Що росте без коріння?
– Камінь, ясна річ.
– Так…