Ліс пройшов спокійно. Ніякі несподіванки тут його не підстерігали. Ніч захопила його, коли він підійшов до самого болота. Болото виглядало, наче спокійне плесо, лише час від часу загрозливо булькало, і від того булькання ставало якось моторошно. Воно було просто-таки неозоре. Не було йому ні кінця, ні краю. Ні обійти його, ні перейти. На болоті подекуди вогники блимали. Хлопець чув про таке. Це непевна болотяна сила подорожніх заманює.
– Ну, мене не заманиш, – сказав, хоч самому було не по собі. Сів неподалік, багаття розклав, щоб зігрітися, бо, хоч було літо, з болота тягнуло сирістю та прохолодою. Тільки розташувався вечеряти, як на болоті на купині стала дівчина. Та така красуня, що очей не відведеш. Стоїть, освічена болотними вогнями, на парубка дивиться і посміхається. А потім і заговорила, наче пташка заспівала.
– А чого це ти, хлопче, в самоті вечеряєш? Хіба не сумно?
– Ходи сюди – то й ти зі мною повечеряєш. Тут вистачить.
– Не пристало дівці до парубка йти. Ходи вже краще ти до мене.
– Затягнути мене в болото хочеш? Не вийде, красуне. Я хрещений, молитвений, а ще є в мене молитва матері.
При тих словах красуня якось зблякла, вогники потьмяніли. Все ж вона вела далі.
– Дивися, тут сухо. Іди. Не бійся. Бачиш, я танцювати можу.
І затанцювала якийсь химерний танець. А хлопець дивився, і ноги вже самі, здається, несли б його до тієї красуні. Раптом відчув юнак, як біля самого серця щось йому наче закололо.
– Мамина молитва, – збагнув юнак та й опам’ятався.
– Е, красуне, хоч ти й гарна, та нам з тобою не по дорозі.
– А то чому?
– Бо ти з недоброго коріння. Лихе замишляєш. Затягнути мене в болото хочеш.
– Ну що ти! Ну що ти, парубче! Просто ти гарний, і я не хотіла б тебе від себе відпускати.
– Та й ти гарна. Але я знаю, що ти зла личина з бісового кодла.
– Та де там! Та де там!
І майже пошепки:
– Заморочу, задурманю, заворожу, зачарую.
А хлопець так би й полинув до тієї дівочої вроди, забувши про все на світі. Ноги вже бігли б, та розум ще був владний. Та й біля серця щось…
«То материна молитва, – подумав хлопець. – Застерігає. Не можна. Це зло».
– Скажи тільки, дівчино, як тебе звати.
– Болотниця я. Болотниця. Правда ж гарне ім’я?
– Та якесь воно… не християнське.
– Не слухай її, парубче. Бо заморочить вона твою чесну голову та й затягне у болото, – почув хлопець голос у себе за плечима. Оглянувся – аж сивий дід стоїть, ліхтариком із світляків присвічує.
– Не слухай її, парубче. Не Болотниця вона, а пропасниця, погибель людська.
– Ах, ти ж старий трухлявий пень! – почулося з болота. – Ти знову влазиш не в свої справи? Не слухай його, парубче. Ходи до мене. Тут ми будемо жити. Я подарую тобі найкращу купину.
Та хлопець вже її не слухав. Він повернувся до свого багаття, де поспіла саме печена картопля.
– Я, хлопче, лісовик. Ти не бійся мене. Я з лихою та непевною силою воюю. Твоя печена картопля так запахла, що виманила мене з лісу. То чи не пригостив би ти. Парубче, і мене?
– Та чом би й ні? Сідайте ближче та призволяйтеся. Хліб, сіль, огірки, печена картопля та кринична вода.
– Ого! Королівська вечеря. Та що я кажу? Королі такого не їдять. Їм задурюють голови всякими смаколиками. А якби королі хоч раз поласували такою смакотою, то й королювання зреклися б. Ото розкіш! Колись прийдеш до мене в ліс, то я тебе грибами та ягодами пригощу. Це теж смачно.
Та й захрумкотів огірком.
– А ти, парубче, ось що. Перебудь вже якось до ранку. Тільки будь обачний. Бо та болотяна сила не спить. То саме її час. А завтра я дам тобі у супровід дві лісові мавки. Дівчата гарні і надійні. Істоти добрі. Вони нікому не чинять зла. Можеш їм довіритися. Ці красуні переведуть тебе обіруч через всі три болота. Тільки ти не слухай, що буде сичати, квилити, пирскати та болотяна гадь. А далі вже мусиш якось сам. Далі вже володіння не мої.