– Мамо, а чого та страшна жінка заглядає на наше подвір’я? О, на мене дивиться.
– Яка жінка, сину?
– А така… З крючковатим носом. А ще у неї один зуб стирчить, як ікло. Ох, яка страшна. Я її боюся, як колись вепрів боявся.
Наталка покинула прання та й виглянула.
– Де вона? Нікого нема. То тобі здалося.
– Ні, не здалося. Вона сховалася.
А коли прийшла ніч, Баба Яга тихенько вхопила сонного хлопчика та й зникла. На ранок розгублена Наталка не знала, куди бігти і кого кликати на допомогу.
– Котику, Мурчику, – дорікала вона йому. – Чом же ти не захистив нашого Івасика?
– Я ж не песик, а котик, – сумно відказував той. – Я спав собі. Нічого не чув і не бачив.
Наталка плакала, рвала на собі волосся, та навіть сусідки їй не співчували.
– Не плач, Наталко, – казали. – Як прийшло, так і пішло. Це дитя було якесь непевне.
– Воно вже було моє, – побивалася жінка.
– Ну… Забудь.
Як забути? Її хлопчика? Її Івасика? Просто забути, наче його і не було? Вона так не може. Куди ж їй? Ясна річ, до лісу. Там її зрозуміють. А може й допоможуть.
– Дубе, пораднику мій, – заголосила Наталка, опинившись на галявині. – Лихо у нас. Баба Яга украла нашого Івасика.
– Звідки знаєш, що Баба Яга? – прошелестів Дуб.
– Це вона. Хлопчик бачив її вчора. Вона заглядала на наше подвір’я. А я не допильнувала.
Тут озвався весь ліс. Заговорили дерева, звірі і птахи.
– Баба Яга украла нашого хлопчика.
– Знайти її і покарати.
– Покарати ми встигнемо. Нехай перше дитину віддасть.
Весь цей галас припинив Дуб своїм грізним шумом.
– Найперше треба мати докази, що хлопчика взяла вона. Наш суд чесний і справедливий. Нам потрібні докази. Докази беззаперечні.
– Докази.
– Докази.
– Є докази. Сова бачила, як Баба Яга несла хлопчика. Ще й накивала їй: дивися, мовляв, нікому.
– Сова? Покликати сову.
– Зараз вона спить. Вночі вона літала на полювання і бачила. Вранці розказала мені та й пішла спати. Тепер її не добудишся.
– Тепер головне – знайти. Куди Баба Яга заховала хлопчика. Всім мешканцям лісу на пошуки.

Сумна поверталася Наталка додому. Чи знайдуть же її Івасика. Коли раптом хтось наче торкнув її за плече. Оглянулася – нікого. І почула голос, лагідний, як шелест вітру.
– То я, стара Верба. Не дивуйся і не лякайся. Я вже багато літ живу на землі. Багато бачила і багато знаю. Та ще ніколи не озивалася до людей. Тільки з вітром собі вряди-годи розмовляла. Та річечці свої жалі розказую. А от до тебе озвалася, бо бачу горе твоє велике і доброту твою. Знаю я, де твоя дитина. Та зла істота обернула його на дерево. Тепер ніхто його не зможе знайти, а тим паче повернути йому його подобу. Тільки ти. Наламай мого гілля. Воно має чудодійну силу, бо кожного року на вербну неділю мої гілки освячують у церкві. Від того і я чудодійної сили набралася. Отож… Наламай моїх гілок, ходи по лісі і кожну деревину бий тричі, приказуючи, як на Вербну Неділю:
«Верба б’є, не я б’ю».
Коли знайдеш те дерево, на котре обернено хлопчика, він до тебе повернеться. Це довго і марудно, але інакшої ради нема. Труд важкий, але не марний. Та ще от що. Позначки на деревах роби. Щоб ти дурно не блукала по лісі. Ліс великий. Дерев багато. Не шкодуй гілок моїх. Обіб’єш – ще приходь.
Подякувала Наталка старій Вербі, тут-таки помолилася Богу, наламала вербового гілля та й до лісу пішла.
– Ох, і довго ж мені доведеться по лісу ходити. Скільки ж то там дерев, і великих, і маленьких. Та є хоч якась надія, що я таки знайду свого хлопчика.
– Верба б’є, не я б’ю, – тричі проказувала жінка, ударяючи кожне дерево. А потім ставила на ньому хрестик, щоб знати, що вона тут була.
– Що це вона робить? – дивувалися з такого лісові мешканці.
– Не заваджайте їй. Вона шукає нашого хлопчика.
Не раз і не двічі поверталася Наталка до старої Верби, щоб наламати свіжих гілок, бо ті вже пообивалися. Нахилялася стара Верба, аби легше було жінці те гілля ламати. До пізнього вечора ходила по лісу Наталка. Вона повторювала, як молитву, ті заповітні слова.
– Верба б’є, не я б’ю.
Ті слова і гілки старої верби мали повернути їй хлопчика.
У тяжкому розпачі поверталася вона додому.
– Скільки ж то дерев в тому лісі. Скільки ж то ще мені по ньому ходити. Але може хоч колись я таки знайду свого хлопчика.

А Бабу Ягу розбирав неспокій.
– І звідки вона знає? А таки знає. Та я її однак перехитрю. Бач, додумалася. Хрестики на деревах ставить. Ото дерево, мовляв, я вже вербою вдарила. Та я ж хитра, я розумна. Я проходила науку у самого Чахлика. Поставлю я такий значок на Івасиковому дереві. Вона подумає, що вже била його вербою, та й обмине. Нехай ходить по лісі, скільки їй заманеться. Хлопчика їй не знайти. Ха-ха! Яка я розумна.
Вранці Наталка знову була вже в лісі, несучи свіже вербове гілля. Тут вона помітила, що осторонь з позначкою стоїть одним-одне дерево.
– Як таке могло бути? – здивувалася. – Я тут ще не була. І дерева поруч без позначок…
Приглянулася.
– І знак це не мій.
Та й вдарила по дереву вербовим гіллям.
– Верба б’є, не я б’ю.
– А ось і я, – почула Наталка знайомий голосок. І став перед нею заплаканий і усміхнений Івасик. Взяла на руки дитину і сама вже плакала і сміялася від щастя.
– Я знав, що ти мене знайдеш. Я знав.
– Ходімо до Дуба. А потім підемо до старої Верби. Вона нам допомогла.