– А те, що приймали ми в нашій хаті недобрих людей. Або недобрих, або ледачих. Або і те, і друге.
З тяжкою бідою добралися хлопці додому. Нікому нічого не розказували, тільки картали на чім світ і принцесу, і Оверка. А треба було б картати самих себе.

А в королівському палаці про них і не згадали. Нічим добрим вони не запам’яталися. Та й не до них було. Тут святкувавли весілля. Король зовсім забув, що не хотів за зятя простого хлопця. До душі йому прийшовся добрий і розумний Оверко. Тільки шкодував король, що не хоче Оверко жити в королівському палаці. Везе він його доньку далеко за море. Але принцеса тим не журилася, а з радістю збиралася в дорогу.
– Люба моя, – сказав Оверко, – чи не могли б ми взяти з собою одного хлопчика-пастушка? Дуже він мені до душі припав. Він сирота.
– То візьмемо того хлопчика, якщо ти хлочеш.
Знайшов Оверко того пастушка і сказав:
– Хоч гречкосій і не має джури, я дуже хотів би, щоб ти поїхав зі мною. Будеш не слугою мені, а другом. І то нічого, що ти молодший за мене. Твої роки тебе наздоженуть.
Очі у хлопчика засвітилися.
– Я з радістю. А я думав, що ти про мене забув. Та чи не міг би я взяти з собою одне ягнятко? Це тонкорунна ягничка. Я дуже люблю її, а вона мене любить. Без мене вона засумує і пропаде. А ще… Чи можна мою щедру хлібину пастухам лишити? Вона рятувала від голоду мене, нехай тепер порятує моїх приятелів.
Владнавши все, поїхали. Дорога їм стелилася гладенька та рівна до самого дому.

Казка закінчилася,
Приказка лишилася.
Хто приказку пригадає,
Казку ще раз прочитає.
Когось розважить.
Комусь розкаже.
Ми собі не вороги.
Нам би з сиром пироги.
Борщу та каші,
Щоб не журились наші.
Вони в дорозі натомилися,
Холодною водою вмилися.
За стіл сіли –
Все чисто поїли.