– Чи то часом не Оверко? – Спитав Василь про пастуха.
– Та де там! То пастух якийсь.
У загальному гармидері Оверко на якийсь час вийшов і повернувся невпізнаний: вмитий, причепурений, у розкішному весільному вбранні. Отепер вже хлопці його впізнали.
– То це таки наш Оверко, – Захоплено вигукнув Василь.
– Та нехай він тобі сказиться! Який він в біса наш! Таки обскочив нас клятий пастух! І Що тепер? Прощай, принцесо?
– Ну… Тут вже нічого не зробиш. Він відгадав принцесині загадки. А ми не відгадали.
– Загадки – то дурня. Я думаю, що якби так… Оверка нестало, то принцеса мусила б ще раз побути нареченою і загадати нові загадки. І хто знає, може хтось з нас ті загадки відгадав би.
– А що мало б статися з Оверком?
– Подумай сам, що моголо б з ним статися.
– Ти хочеш його…
– Хіба хочу? Мушу. Бо що тоді нам? Жебраками додому повертатися?
– Але якось воно… Недобре таке вчинити з нашим побратимом. Ми ж обіцяли допомагати один одному.
– Обіцяли! Мало що хтось комусь обіцяє. Хлопець дівчині також обіцяє, що жениться. І що?
– Ти як собі хочеш, а я в тій брудній справі участі не беру. Совість мені не дозволить.
– То виходить, що ти совісливий, а я ні? А багатство, принцесине придане, як ділити будемо? На двох чи як?
– Собі забереш. Мені нічого не треба.
– Ну, як знаєш.

Бенкет затягнувся допізна. Десь після півночі всі розійшлися.Оверко був дуже втомлений, та все ж глянув на свою бурштинову застібку і побачив, що вона геть потемніла.
«Е-е, кепські мої справи. Хтось проти мене щось замишляє. Треба бути обачним». Взяв він свій старий одяг, згорнув його гарненько та й накрив ковдрою. Виглядало так, що на ліжку хтось спить. А сам замаскувався в куті за комодом та й чекав. Довго й чекати не довелося. Відчинилися двері – і увійшов чоловік, тихо по-котячому скрадаючись.
«Іван, – подумав Оверко. – Це його хід».
Іван підійшов до ліжка, відгорнув ковдру і несамовито став штрикати згорток кинжалом. З усією люттю штрикав. А потім повернувся і пішов геть.
Яке ж було здивування хлопців, коли, зійшовши до сніданку, вони побачили Оверка, причепуреного, веселого і бадьорого.
« Що ж таке? – зачудовано думав Іван. – Я ж його мав принаймні смертельо покалічити. А може я вбив когось іншого? Але ж ні. Ніхто нічого не каже. Всі веселі. Значить, нічого не сталося. І тут перехитрував мене той клятий пастух. Але ж як?»
Після сніданку хлопцям пора було вже їхати. Зібралися, попрощалися, з Оверком також, та й поїхали. Харчів на дорогу просити посоромилися, а їм ніхто не запропонував. Так і поїхали, нічого з собою не взявши.
– Що, Василю, робити будемо? Ні принцеси, ні грошей, ні навіть харчів на дорогу.
– Зовсім зле. Та я думаю, що головне – доїхати до якогось села. А там або випросимо якогось харчу, або заробимо. Добрі люди пропасти не дадуть.
Переїхали через ліс, переїхали поле, на якому робити не захотіли. Ось нарешті й село. Вибрали хату середнього достатку, заїхали. Господарі трапилися привітні. Хлопці до них.
– Ми люди подорожні. Їдемо здалеку. А подорожуючи, лиха зазнали. Напли на нас розбійники. Пограбували нас. І тепер ми їдемо, обшмульгані і голодні. З одягом ще сяк-так. А чи не дали б ви нам чого-небудь перекусити?
– Дивовижа якась. Чи не так, жінко? – Здивувався господар. – Про розбійників у наших краях ніхто і не чув. А тут таке лихо.
Покликали господарі їх до хати, за стіл посадили, добрий обід перед ними поставили. Тільки дивовжа якась. Страву хлопці їдять, а хліб їм у руки не дається. Хоче котрийсь взяти скибку хліба, а хліб, як живий, з-під рук вислизає. Так і не вдалося хлопцям жодного шматочка хліба з’їсти. Поїхали хлопці, а господарі надивуватися не могли. Господар і каже:
– Чи ти помітила, жінко, що подорожні у нас ні кусника хлбіа не з’їли?
– Помітила. Тільки не знаю, що це має означати.