«А що тут думати? Загадки дуже прості. Я сподівався, що принцеса щось розумніше загадає».
– Я готовий.
– Слухаємо уважно.
– Найдужчий на світі наш король.
Полестити королю, певно, хотів.
– Найсолодший, ясна річ, мед. А найстрашніший… Вовк, чи лев, чи ще якась звірина.
Оплески.
«Відгадав, – втішився хлопець. – Принцеса моя».
Зарано втішився. Звідки йому знати, що оплески – це так, із ввічливості. Принцеса почекала тиші і спокійно сказала:
– Нажаль чи на щастя, парубче, ти не відгадав моїх загадок.
– Не відгадав!
Від несподіванки Іван аж похлинувся.
– От капосне дівчисько!
За таке можна було й поплатитися. Та Зореслава поблажливо махнула рукою – і всі засміялися, сприйнявши це, як зухвалий, та все-таки жарт.
– Ну, тепер твоя черга розгадувати мої загадки, – кивнула принцеса Василеві. Василь увесь цей час думав: що ж воно таке? І вирішив, що таки відгадав.
– Загадки твої, принцесо, начебто прості. Та насправді дуже розумні. Найдужче у світі військо нашого короля. Найсолодший сон. Бо, коли людина хоче спати, то все покине, аби заснути хоча б трохи. А найстрашніший гнів нашого короля. Тут і життям можна накласти.
Знову пролунали оплески, та хлопець знав, що вони оманливі, тому не спішив себе завчасно тішити.
– Твої відповіді розумні, але й ти, хлопче, не відгадав моїх загадок. Ти хлопець розумний, але твої відгадки неправильні.
У залі тиша. І тут Оверко зрозумів, що настав його час. Або тепер, або ніколи. Він встав, поклонився королеві і принцесі.
– Ваша величносте і ваша високосте, ясне панство, дозвольте і мені спробувати відгадати принцесині загадки.
– В моєму королівстві всі рівні, – сказав король. – А чому б і пастухові щастя не спробувати. Мій народ розумний. Пробуй, юначе.
І привітний погляд принцеси, люблячий і лагідний, зігрівав, підбадьорював, окрилював.
– Найдужча, панове, то любов. Заради любові людина може подолати найдальші відстані, здолати будь-які труднощі. А якщо буде така потреба, то й життя своє віддати.
– О-о, – схвально відгукнувся зал.
– Як говорить! Хоч і пастух…
– Найсолодший поцілунок коханої. Я ще того не знаю, бо мене ще жодна дівчина не цілувала. Але я так думаю.
Схвальні оплески і щирі усмішки в залі.
– А найстрашніше – зрада коханої. Тоді й життя свого не шкода.
– О-о!
– Чи відгадав він, принцесо, твої загадки?
– Ти, хлопче, відгадав мої загадки. Твої відгадки правильні.
– Я ж казав, що мій народ розумний, – гордо сказав король. – Але що ж мені тепер?.. Свою принцесу за пастуха віддавати?
– А то вже, батьку, доля моя така. Нічого тут не зробиш. Така умова була. Хто відгадає мої загадки, за того я й вийду. Хлопець вігадав. Принцеса не може міняти своє слово. І король не можке міняти слово своєї прнцеси.
На Івана і Василя ніхто вже не звертав уваги.