Коли в палаці все стихло, Оверко нечутно підійшов до дверей кімнати, де спали Іван та Василь. Думка була: просто увійти та й поговорити з хлопцями на чистоту. Та щось його зупинило. А потім він передумав. Не захотілося перед хлопцями з’являтися. Передумав, бо не самохіть почув їхню розмову.
– Послухай, Іване, а де ж то наш Оверко? Щось довго його немає.
– Та мав би вже бути. А може передумав чи загинув десь по дорозі.
– Ні, він не з тих, щоб передумати. Свою принцесу він по-справжньому любить. Або загинув, або ось-ось над’їде.
– Було б добре до його приїзду все владнати.
– Та було б добре. Але ж та клята дівка все каверзує, відкручується.
– Завтра не відкрутиться. Завтра мусить когось з нас вибрати.
– А як не вибере? Ми ще ж мусимо три її загадки відгадати.
– То дурня! Які там у неї загадки! Відгадаємо.
– Послухай. А що, коли принцеса мене вибере?
– Тебе? Не сміши. З якої речі? Я ж таки кращий. Це ж і дурневі видно.
– Ти кращий? Я б так не сказав. Ти і на вроду гірший, і розумом не вдався.
– Це я не вдався? Ах ти ж…
Та й стали між собою битися. Зброї у них не було, то билися навкулачки. А що обидва дужі були, то таки добряче пом’яли один одного. З роз’юшених носів кров текла. Нарешті, задихані, зупинилися, але ще довго не могли заспокоїтися.
– Дурні ми з тобою, – сказав Василь. – Як ми завтра в такому вигляді перед принцесою станемо?
Похнюпилися обидва.
– Та вже що?..
– Не про те ми сперечаємося. Треба поміркувати, що з Оверком робити, коли він приїде.
– Що робити! Вбити його, щоб не плутався під ногами.
– Вбити? Якось воно… Ми стали побратимами, обіцяли допомагати один одному.
– Тебе таке мучить? То й що, що обіцяли?
– Скажи, як ти думаєш? Оверко може сподобатись принцесі?
– Може. А чому б не міг? Хіба що обшмульгався по дорозі. То він в полі робив, а може ще щось по дорозі трапилось. Не те, що ми. Зі всіх боків молодці.
– Тільки-от…Мармизи наші після бійки бажають кращого.
– Дурня! Нам би тільки принцесині загадки розгадати. Що не кажи, а загадки мають бути розумні.
– Я розгадаю. А за тебе не ручаюся.
І знову ледве не затіяли бійку. Послухав все це Оверко, посміявся та й пішов спати. На ранок встав, вмився, причепурився, та й в одязі пастуха попросився й собі подивитися, як принцеса буде жениха вибирати. Йому й дозволили. Що ж, мовляв, нехай подивиться хлопець. Може і йому в житті щось знадобиться. Хоча… Пастух! Що вже там?
– В моєму королівстві всі рівні, – сказав король.
Розкішна зала. Стільки блиску, стільки світла і святочно вбраного панства Оверко ще ніколи не бачив. А де, скажіть, він міг би таке свято бачити? Та найкращою була принцеса Зореслава. Вона сиділа на троні поряд зі своїм батьком і милостиво всім посміхалася. Всі дивилися тільки на неї: жінки і дівчата з заздрістю, а хлопці і чоловіки з захопленням. На пальці у принцеси сяяла подарована Оверком каблучка.
«Чи ж вона така добра, як гарна? – думав Оверко. – Хочеться вірити, що так».
На почесному місці сиділи Іван та Василь. Їм сьогодні випало принцесині загадки відгадувати. Вигляд у них був зовсім не святочний і навіть гірший від буденного. Король сердився на принцесу. Вийшла б за принца – то й не треба було б тієї ганьби терпіти.
– Ну, дочко, не томи людей, – сказав король. – Загадуй свої загадки.
Принцеса глянула на всіх, ще й Оверка своїм привітним поглядом обдарувала, посміхнулася і сказала:
– Маю я для вас, панове, як завжди, три загадки. Скажіть ви мені…
Всі затамували подих.
– Що на світі найдужче, найсолодше і найстрашніше?
– От так принцеса!
– От так Зореслава!
– І треба ж таке придумати!
– І де вона ті загадки бере?
– Розумна, що не кажіть.
Першим взявся розгадувати принцесині загадки Іван. Навіть не задумався.