– А що там таке?
– Та от… Приїхали два хлопці і змушують принцесу, щоб вона одного з них собі за нареченого вибрала.
– А принцеса що?
– А принцеса жодного з них не хоче. Видно, на тебе чекає.
– А якщо принцеса на мене чекає, то як би я міг не їхати? Думаю так, що принцесу Зореславу від тих двох нахаб захистити треба.
– Думаю, що треба. Але вони такі…На розбійників схожі, що аж король розгубився. Принцеса плаче, а король запевняє всіх, що кожен має право принцесині загадки розгадувати. А якщо розгадає, то й візьме принцесу за дружину.
– Сама таке придумала, – каже король. – От і маєш.
– Приїде за мною, – каже принцеса, – козак з далекої дороги, добрий і благородний. За нього я вийду.
– А чи не знаєш ти часом, хлопче, звідки принцеса про мене знає?
– Чом би не знав? Всі те знають. Була колись у принцеси за няньку старенька бабуся. Так ота бабуся таку долю принцесі напророкувала. От принцеса чекає тебе від малої дитини. Вірить, що ти приїдеш, і поїде вона з тобою у світ широкий. Сердиться король. Він хотів би видати свою доньку за якогось принца, а вона затялася:
– Ні, – каже, – буду свого судженого чекати.
– А звідки ти знаєш, що той суджений – то я?
– А хто ж ще? Дужий, високий, очі карі, якраз принцесі до пари. Шабля при боці, пістоль. Тільки ти можеш бути судженим принцеси.
– А ті двоє що?
– А ті двоє нахваляються тебе вбити, як тільки ти з’явишся. Я сам ненароком ту їхню розмову чув.
– Чий же ти, хлопче, такий розумний і такий нужденний?
– Нічий.
– Як це нічий?
– А так. Сирота я. Вівці мене зігрівають, вівці мене й годують. Овечку здою, молока нап’юся, сили наберуся – отак і росту.
– На тобі, хлопче, оту хлібину. Нікому про неї не кажи і нікому її не віддавай. Це не проста хлібина, а щедра. Скільки б ти її не краяв, вона все ціла буде.
– Ото вже не знаю, як дякувати тобі.
– Здоровий їж та дужий рости. Якби я був козаком, то був би ти в мене джурою. Але я не козак, а гречкосій.
– А в гречкосіїв джури не буває?
– Ні, не буває.
– Шкода. Я був би тобі добрим джурою.
– А чи не міг би ти провести мене, хлопче, до палацу через якийсь непомітний вхід?
– Чому не міг би? Я там всі входи і виходи знаю.
Дочекався Оверко вечора, коли пастушок свою отару з пасовиська гнав, переодягнувся на пастуха, шаблю свою та пістоль під латану свитину сховав, коня пастися пустив, а сам проник у палац. А принцеса саме перед сном в саду гуляла. Наблизився він до неї і тихо сказав:
– Дозволь, красуне, я поворожу тобі. На твою ручку гляну – всю правду скажу.
Дівчина спершу злякалася, а потім цікавість таки взяла верх, і вона погодилася, тільки служницю попросила, щоб про те нікому не розказувала. Взяв хлопець ніжну руку принцеси, а серце у нього так і зайшлося, бо дівчина була така гарна, що другої такої і на світі не було. Подивився Оверко на лінії її руки, а нічогісінько на них не розумів. Та сказати щось мусив. А що?..
– Ти, принцесо, будеш щаслива. Тільки дочекайся свого судженого. А ось тобі від нього каблучка. Це знак, що ти його незабаром побачиш.
Та й одягнув їй на палець каблучку. Зашарілася дівчина і стала ще кращою.
– А де ж він? Скажіть мені. Чому так довго бариться? Я вже давно його чекаю. А це так нелегко. Батько каже, що це химера. А я вірю, що він прийде. Нехай би вже прийшов, бо нікому захистити мене від злих людей.
– Потерпи ще трішки, зіронько. Незабаром ти вже його побачиш.