– Чекай, друже. Найперше треба рану твою якось заліпити, кров зупинити, щоб так не текла. Он море від твоєї крові почервоніло.
Скубнув Оверко пучок подорожника, ще якоїсь цілющої трави прихопив – та й у воду кинувся.
– Не лізь, дурню. Пропадеш, – гукали хлопці.
– Не пропаду, – гукнув Оверко та й поплив до кита.
– Ото дурень! Він як ударить хвостом – то від тебе і сліду не залишиться.
А Оверко тим часом доплив до кита, заліз йому на спину, засипав рану порохом, подорожник і цілющу траву поклав, потім рванув свою сорочку та й рану зав’язав.
– Отепер все добре буде, сказав.
– То як же я маю тобі віддячити? – спитав кит.
– Коли твоя ласка, то чи не перевіз би ти мене з моїми побратимами та з нашими кіньми на той берег моря?
– Та чому ж не перевезти добрих людей? Перевезу. А скажи-но мені, парубче, чи ви часом не до принцеси Зореслави в женихи мітите?
– Та ж до принцеси. А ти звідки про принцесу знаєш?
– Та чули і ми дещо. Слава про її красу і до нас дійшла. Від рибалок чув. Справа то нелегка – руки принцеси здобути. Не хоче король простого хлопця за зятя мати. Так що начувайтеся. Щоб каверзи якої вам де влаштував.
– Та вже що буде. Спробуємо.
– А ще скажи мені, парубче, чи давно ти знаєш своїх побратимів? Чи надійні вони?
– Я з ними в дорозі запізнався. За їхню надійність не ручуся, та я звик людям вірити.
– Очі їхні мені не подобаються. Нещирі вони.
– Життя покаже.
– Я тебе, хлопче, не хочу залишити без подарунка. Пошукай біля моєї голови. Там десь має бути каблучка.
– Є каблучка.
– Візьми її собі. Власне, це твоїй дівчині. Котрій дівчині ти ту каблучку на палець одягнеш, то та дівчина довіку твоєю буде. Ні на кого більше й не гляне.
Подякував Оверко, заховав каблучку, а оскільки вона була тільки одна, то вирішив про неї нікому нічого не казати.
Перевіз кит хлопців через море, подякували вони йому та й далі поїхали. Спершу їхали мовчки, а потім Іван понуро сказав:
– Дурень ти, Оверку. От що я тобі скажу.
– А чого це я дурень? За те, що перевіз через море влаштував? Гарну віддяку маю.
– Бо міг би з того кита взяти і срібла, і золота, і перлів, і всякого добра.
– То правда, – долучився Василь.
– Поділився б з нами – і трьом би вистачило. І були б ми багаті. То чи треба було б нам ту принцесу сватати?
– Про таке я й не подумав, – здивувався Оверко.
– Ото я й кажу, що ти дурень.
– А може досить, хлопці, мене дурнем обзивати? За таке я можу й…
– Не забувай, що нас двоє, а ти один.
– Як прийдеться, хлопці, то я й двох не злякаюся. Та чи на часі зараз наша сварня? А головне – із-за чого? А мені й до голови не прийшло, що ви хочете принцесу із-за багатства сватати.
– А із-за чого ще? Хіба нам дівчат забракло?
– Я хочу її сватати із-за її вроди. Я ще змалку в мріях її бачив. А вже як би я любив її, якби мені випало щастя назвати її своєю дружиною. Такої любові світ не бачив.
Хлопці засміялися.
– Я ж тобі казав, Василю, що він дурень. А ти мені не вірив.
– Я ж не думав, що аж настільки, – відгукнувся Василь.
Отак перемовляючись, приїхали вони до поля. Широкий лан хлібом шумить, а ніде нікогісінького не видно. Назустріч їм вибігла Русалка польова у вінку з житніх колосків і польових квіток. Розгублена, заплакана, до них руки простягає та просить:
– Хлопці, голубчики, чи не вирятуєте ви мене у моїй скруті? Жито невижате, ячмінь не скошений, зерно незабаром сипатися почне, а збирати нікому. Допоможіть.
– А де ж весь люд ваш?
– Чоловіки на війну пішли, а жінки вдома сидять, дітей глядять. Та й не жіноча це справа ячмінь косити. Не кожна й косу вміє в руках тримати.
– Коли скрута, то й жінки мусять до жнив долучатися. В нас так.
– Допоможіть, лебедики. Бо коли не зберемо хліба, то взимку нічого буде їсти.
– Допоможемо, хлопці?
Ті перезирнулися, знизали плечима.