Чи довго мудрував Оверко, чи ні, а таки збирався в дорогу. Коня доброго собі придбав, щаблю до боку вчепив, пістоля прихопив – та й рушив. Їхав день, їхав два, на третій день перепочити надумав. Не так про себе дбаючи, бо йому й байдуже, як про свого коня, бо кінь вже від втоми боки зносить. Звернув зі шляху у видолинок, а там дуб розкинув свої обійми: відпочивай, мовляв, козаче, коли твоя ласка. Пустив коня пастися, а трава тут сочиста, незаймана, а сам під дубом розкинувся. Коли десь так опівночі чує Оверко кінський тупіт.
«Хто б це міг бути в таку пору? – думає хлопець. – Може розбійники які? Та про таких ніби й не чути».
А то були такі ж подорожні, як і він. Пустили коней пастися, а самі теж вмостилися під дубом та й стали вечеряти. А вечеряючи, й розмову завели.
– Кажуть, принцеса та каверзує. Жоден принц їй догодити не може. Все їй невлад. І дорогі подарунки їй приносять, і турніри заради неї влаштовують, а вона – ні та й ні.
– А король що?
– Та нічого. Постановив, як це у королів водиться, тільки за принца свою доньку видати. А принцеса, видно, вона і над королем каверзує, каже йому:
– Всі ті принци не варті ні доброго слова, ні моєї уваги. За простого хлопця піду, хоч і за пастуха, аби тільки він мені до душі прийшовся. Та щоб загадки мої розгадав.
– А що ж це за загадки такі?
– Та… Дурня якась. Принцеса всім своїм женихам загадки загадує. Мовляв, хто відгадає, за того і заміж піде.
– І що? Ніхто досі не відгадав?
– Поки що ніхто.
– Бо то принци були. А вони всі недолугі. Думаю, простий хлопець ті загадки миттю розгадав би. Тільки так.
– Норовиста дівчина. То ти думаєш, що котрийсь з нас їй до душі припаде?
– А чому б ні? Хлопці ми ніби нічого. При силі, при здоров’ї і не без розуму. Спробуємо.
– Ті принци, мабуть, теж не дурні були, а ваш…
– А може їй захотілося когось такого… Знаєш, як воно буває?
– Може й так.
Тут Оверко зрозумів, що хлопці їдуть у тій самій потребі, що й він. Тут він і обізвався, аж хлопців немало налякав.
– Вибачайте мені, хлопці, що я став мимовільним свідком вашої розмови. Я теж їду в пошуках принцеси. Теж спробую добитися її руки. Так вже вийшло, що ми зустрілися. То може поїдемо разом? Будемо собі побратимами. Утрьох воно якось наче веселіше. Та й в дорозі може прислужимося один одному.
– То що, Іване? Приймемо хлопця до нашого гурту?
– Як так, Василю, то й так. Приймемо. Дорога далека, може й небезпечна. По дорозі всякі пригоди можуть трапитися. То нехай їде.
– Але виходить, що він нам суперник.
– Виходить так.
– Але ж з нами чи без нас він однак поїде до принцеси. То нехай вже краще з нами.
– Твоя правда. Краще з нами.
– Тільки, хлопці, давайте так: один проти одного ніяких капостей не затівати, жити чесно, допомагати один одному, як тільки змога. А вже кого з нас принцеса вибере – то так тому і бути.
– Згода, – сказали Іван та Василь. А Іван про себе подумки додав:
«Там видно буде».
Повечерявші, полягали спати. А вранці, ще сонце лице своє не вмило, рушили в дорогу. Тільки тепер роздивилися один одного. Хлопці були, як на підбір. Усі три красені були, хоч малюй. Що ставні, що дужі – то й для принцеси не сором. Кожен потайки сподівався, що принцеса таки його вибере.
– Чи ви, хлопці, знаєте, де живе та принцеса? – спитав Оверко.
– Та… Не дуже й знаємо. Казали, що найперше треба море перепливти. А там… Живе вона за три милі від моря, за три гони від поля і за три верстви від лісу. А більше ми нічого не знаємо.
– Що ж, для початку достатньо.
От їхали хлопці, їхали і приїхали до моря. Стоять на березі та й журяться. Журба немала: як те море перепливти?
– А може його якось об’їхати можна?
– Та воно то, мабуть, можна. Але часу скільки займе. А там гляди і зима впаде. А що ти взимку робитимеш? Ні коней попасти, ні самому обігрітися.
Коли дивляться – риба-кит пливе.
– Оце так велетень. Такий би нас разом з нашими кіньми на той бік моря перевіз. І корабля не треба.
– А як ти його змусиш нас перевезти?
– А навіщо змушувати? Попросити гарно.
– Так він і погодиться.
– А раптом погодиться. Хіба йому важко?
– Тихо, хлопці, тихо. Він, либонь, стогне. І до берега пливе.
– А хто це на ньому?
– Гляньте-но. Та це ж акула! От хижачка люта. На ньому пливе, його ж і гризе. Тому він і стогне.
– Хоч і велетень, а зарадити собі не може.
Взяв Оверко пістоля, прицілився, вистрілив раз, вдруге і в третє – акула у воду полетіла. А кров з кита потоком тече, аж море почервоніло. І тут почули хлопці, як кит заговорив людською мовою.
– Дякую тобі, хлопче, що врятував ти мене від лютої хижачки. Попросила її перевезти – і от що з того вийшло. Я хоч великий та дужий, а сам з нею впоратися не міг. Я хотів би віддячити тобі, та не знаю як. Чи тобі срібла, чи золота, чи перлів, чи ще коштовностей яких? За моє врятоване життя батьки нічого не пошкодують.
