– Тату, тату! А та вуздечка знову в коморі висить.
– А кров з неї так і цюркотить.
– Кара Божа! – запалакала жінка. – То гріх твій, Василю. Його не викинеш і не сховаєш.
– Цить, жінко. Зараз ми тут вуздечку на городі закопаємо та ще камінцем прикладемо.
Зробили, як сказали. Та по якімсь часі та вуздечуа знову висіла в коморі. Ще не встиг Василь придумати, що далі з тією вуздечкою робити, як біля воріт заіржав кінь. Виглянув Василь у вікно – і остовпів. Біля воріт стояв Миколин кінь і голосна Іржав. Вискочив Василь з хати, вхопив батіг та й ну того коня періщити. Періщить – аж йому піт з лоба тече – а кінь стоїть собі та ірже. Хотів якось прогнати його, а він не йде. Хотів якось його на подвір’я заганати та прив’язати, щоб сусіди не зглядалися – не дасть йому ради. Кінь стоїть собі, як вкопаний, та знай ірже на всю потугу. Коли дивиться Василь – аж Микола іде. Живісінький! Здоровісінький!
– Ти чого це, Василю, над моїм конем збиткуєшся?
– Та от… Стоїть і якогось гаспида ірже.
– І ти іржав би, якби був на його місці. Ну, як торги?
– Та нічого.
– Продав скрині?
– Та… Продав.
– А пощо хотів мене зі світу зжити?
– Та я, Миколо…
– Не виправдовуйся. Такому вчинку виправдання нема.
– Я тобі, Миколо, гроші за скрині віддам.
– З твоїх рук грошей мені не треба. Труд мій чесний, а руки твої брудні. Бідним ті гроші роздай та дай на церкву. І не шкодуй. Все до останньої копійки віддай. А потім висповідайся. Священику все чесно розкажи і отут в церкві пред людьми, пред всім селом все чесно розкажи та покайся. То може Бог простить тобі твій тяжкий гріх. Щоб на дітей твій гріх не перейшов, щоб їм за тебе не довелося покуту відбувати. А зараз… Дай мені якусь вуздечку, тільки не ту, що в коморі висить, та й піду я вже додому. А то мої там зачекалися. О, а мій Рудько вже й сюди прибіг. Котику! Мій хороший!
Взяв на руки кота, за повід коня та й пішов додому, де плакали та побивалися за ним його Настуня та баба Солониха. Микола поспішав, бо ще мав робити замовлені скрині.