– Зник…
– Це робота Смока.
– А хто такий Смок?
– Та… Є тут неподалік відьмак такий – бісова личина. Треба йти до нього.
– То може я піду? – підхопилася Настуня.
– Ні, дочко, ти вдома сиди. Я хоч і не відьма, та знаю, як з такими розмовляти. І ти, Рудьку, зі мною підеш. Кажуть, що той чоловік шалено котів боїться.
Пішли. Хоч вже й не рано було, та час не чекав. Їх гнало передчуття біди.
– Ти, котику, побудь надворі. Потім зайдеш. А сама увійшла та й відразу:
– Що це ти, Смочище, собі дозволяєш? Що ти зробив з нашим Миколою?
– Що зробив! Що зробив! Розвіяв я його.
– Як розвіяв?
– А отак. Дуже просто – розвіяв. Був чоловік – і нема його. Зник. Звикайте обходитися без нього.
– Ой, щось мені здається, що зараз і ти зникнеш.
– Ну-ну! Зі мною так не можна. Я можу…
– Нічого ти не можеш. Я- володарка місячного каменя.
– Знаю. Однак Миколи вашого нема. Я його розвіяв. Разом з конем. Все.
– Е, голубе, так не буде. Навіть для відьмаків є свої неписані закони, котрі порушувати не годиться. Я не відьма і навіть не знахарка, та ті закони знаю. І ти їх знаєш. Живучи поблизу людей, не можна людям робити такі жахіття. Я знаю, де живе Лисогор – ваш головний відьмацький начальник. Поскаржусь йому. Думаю, він тебе не похвалить.
– Е-е, я бачу, що ти баба бита.
– А ти ж як думав? Я не відьмую, бо не хочу відьмувати. Хоча і могла б. Та коли мене запекло, то начувайся: спуску не дам нікому.
– Та, розумієш, Василь попросив, брат Миколи. А йому я відмовити не можу. Він колись мені крадені речі переховав. Та й мене порятував від погоні.
– І ти пішов на такий злочин?
– І не хотів я за те братися, а мусив.
– А ще таке мені скажи цікавості ради: кажуть, що ти смертельно боїшся котів. Чи це правда?
– Правда. Чиста правда. Я тих котів боюся більше за псів.
– А чого ж так?
– Бо в моїх жилах тече мишача кров.
– А-а, ось воно що. То я маю для тебе приємну несподіванку. Зараз сюди увійде Миколин кіт. Він тебе роздере. Рудьку, заходь.
Повагом, наче на арені, увійшов рудий кіт. Шерсть на ньому наїжачилася, очі загорілися, наче у справжнього великого хижака.
– Ой! Ой! Забери його, – перелякано загукав Смок, залазячи з ногами на канапу. Та що таке канапа для кота? Він вже ось-ось кинеться на Смока. Зубастий кігтястий хижак!
– Забери його. Забери скорше. Я… Миколу поверну.
– А коня?
– І коня поверну. Нехай западеться той Василь, що я із-за нього маю стільки мороки.
– Гляди мені. Не повернеш – то начувайся. Ми ще прийдемо. Або я й самого Рудька пришлю. Коли ти спатимеш.
– Я поверну. Сказав же – поверну. Хоч це і дуже складно.
– Це вже твій клопіт. Нам головне – щоб наш Микола був, живий і здоровий.

А у Василя творився справжній шарварок. Ще не встиг Василь до обіду сісти, як до хати вбігли перелякані діти.
– Тату, тату! А з тієї вуздечки, що висить у коморі, кров капає.
– Та так сильно.
– Що ви вигадуєте?
– Ідіть подивіться.
– От мені лихо! І треба ж було ту чортову вуздечку підіймати! Нехай би собі валялася там не дорозі.
– Ой, чоловіче, – загаолосила жінка. – Либонь ти знову скоїв щось недобре. Ой, доведуть нас до біди твої походеньки.
– Цить, жінко, не лементуй. Сусіди збіжаться.
– Нехай збігаються. Нехай знають, з яким іродом я живу.
– Цить, треба ту кляту вуздечку в рів викинути.
Викинули в рів. А по якімсь часі знову діти прибігли.