– Невже соромно?
– Не виставляй мене на посміховисько.
– Ти сам себе виставив. А тепер, брате, розвертайся та й їдемо додому.
– А чого? Торг піде. Люди підходять, питають.
– Ці скрині не продаються. Вони зроблені на замовлення.
– То хіба ти ще не зробиш? Шкода, що їхали задарма.
– То ще тобі може заплатити?
– Та ні. Але… Ти мене тільки не ганьби перед селом.
– І не проси. До суду я тебе подавати не буду, та люди мають знати, хто поряд з ними живе.
– І ти розкажеш?
– Розкажу. Або ти сам розкажеш. Спершу священику на сповіді, а потім перед людьми. Тільки дивися, брате, щоб не було запізно. Недарма в народі кажуть:
«Є каяття, та нема вороття».
– І тобі, Миколо, не буде соромно?
– Соромно? Та буде, ясна річ, соромно, що маю брата-злодія.
– Не кажи так.
– А як маю казати? Завжди треба речі називати своїми іменами. То може хоч сором зробить тебе людиною.
– А діти? Мої діти!
– А чому ж ти про них не думав, коли красти йшов? А тепер… Щож, нехай і для них це наукою буде. Солодкий хліб лише той, що гірко зароблений. А чужі сльози ще нікому щастя не принесли.
Поговоили отак та й поїхали додому. Попереду верхи на коні їхав Микола, а за ним торохкотів Василь на своєму возі. Віз непродані скрині та й журився.
«Нічого не заробив – то вже нехай так. А от, коли розкаже на селі, що я у нього скрині покрав – це вже стидобисько. І що тут придумаєш? Дорога хоч і не дуже далека, та ще можна щось… Стривай! Як же я забув! Тут неподалік живе один чарівник. Попросту сказати – відьмак Смок. Добрий мій знайомий. Я його колись виручив. Давня то історія. Та може пам’ятає. І як це я забув?»
– Послухай, Миколо. Ти трохи мене почекай. Мені ту недалеко у справі заїхати треба. Я недовго.
– То чого тобі возом гуркотіти? Ще й з вантажем. Сідай на мого коня та їдь верхи. Скорше буде.
– Та ні. Я вже так…
Та й поїхав.
Смок відразу собі його пригадав. Аж засміявся.
– Здоров, здоров, Василю. Яка нужда тебе до мене привела?
– Та привела… Треба мені чоловіка одного знешкодити. І не хотів би, та мушу. Хоче мене знеславити на все село.
– Далі можеш не розказувати. Знаю. Брат.
– Та… Брат.
– Ой-ой-ой, Василю. Це велика провина. Ми, відьмаки, хоч гріха не боїмося, та за таке беремося неохоче.
– Дуже треба. Розумієш? Щоб він не просто вмер, а щоб зник. Щоб сліду від нього і від його коня не зосталося. Ти це зможеш. Я знаю.
– Ой, Василю, не все і нам можна. Не все дозволяється. І над нами старші є.
– Та я віддячуся.
– Ну… Та вже добре. Їдь.
Коли Василь під’їхав до того місця, де лишив брата, то побачив тільки вуздечку на дорозі.
– Добра вуздечка. Зовсім нова. Чого ж не підняти?
Та й кинув вуздечку на віз.
– А тепер можна і на базар вернутися та й таки продати ті скрині. Що ж їх додому дурно тарабанити?
На базарі з тими скринями довго й не стояв – люди враз розкупили. За Миколу питали, роботу його хвалили. Сказав, що Микола має багато роботи. А сам походив по базару, трохи скупився та й поїхав додому.
А вдома чекали, чекали Миколу, а його нема та й нема. Не витримала Настуня та й пішла до Василя.
– Чи не зустрічали ви часом на базарі нашого Миколу?
– Ні, не зустрічав. А хіба він на базар поїхав?
– Та поїхав…
– Ні, не бачив я його на базарі. Може він сказав, що на базар, а сам де інде поїхав. Таке буває.
Ще й засміявся.
Сумна повернулася Настуня додому.
– Нема нашого Миколи. Василь каже, що не бачив його. Чує моє серце, що з Миколою біда трапилася.
Та й заплакала. Аж тут Рудько прибіг. Ніхто й не здивувався, що він раптом заговорив.
– Там… Там… У них в коморі наша вуздечка висить. Я знаю, що наша. Її господар купував. Вуздечка висить, а з неї кров капає.
– Свят! Свят! Свят! – захрестилися жінки.
– А ти, котику, нічого не наплутав? Справді кров?
– Справді.
– Це поганий знак, – сказала баба Солониха. – Треба щось робити. Дай-но мені, дочко, миску з водою і дзеркало. Є у мене місячний камінь. Ще колись мені його моя бабуся дала. Вона сподівалася, що він мені пригодиться. Думала, що я стану знахаркою, відьмою чи принаймні ворожкою. Я не виправдала бабусиних сподівань. Я ніколи той місячний камінь і в руки не брала, бо не збиралася ні відьмувати, ні знахарювати, ні ворожити. А зараз бачу, що треба. В житті, як на довгій ниві. Допоможи мені, мсячний каменю.
Поклала камінь у воду.
– А ти, Настуню, дивися у дзеркало.
За якийсь час у дзеркалі показався вершник.
– Микола, – крикнула Настуня.
– Я й сама бачу, що Микола, але… Куди ж він зник?