Того ж таки вечора до баби Солонихи хтось постукав у двері. Відчинила, приглядається, та ніяк впізнати не може.
– Добрий вечір у вашій хаті.
– Доброго здоров’я, козаче. Заходь та сідай.
– Сяду, сяду. Нехай старости сідають.
– Гай-гай! Де вже ті старости? Либонь, спізнилися. Чи це ти, Миколо?
– Та ж я , бабусю.
– А я дивлюсь, дивлюсь, та ніяк упізнати не можу. Сліпну, сину. Вже зовсім сліпну.
– А я вас, бабуню, сватати прийшов.
– А щоб ти здоровий був. Ще й жартує собі зі старої.
– Ви може чули, що король наказав мені нову хату збудувати?
– Та щось таке чула. Люди розказували.
– Хата велика, на дві половини. То хотів я вас просити, щоб були ви в моїй хаті за господиню.
– Ой, парубче, чи ж такої тобі господині треба? Тобі треба молоденьку, чепурненьку. А що я вже стара нагосподарюю?
– Буде, бабуню, і молоденька. Але найперше вас просив би бути нам обом за матір. І нам, молодим, затишно буде, і вам спокійно. Нічим не треба буде клопотатися. До роботи вас ніхто заставляти не буде. Зможете – то зробите щось, а не зробите – то й так буде. Щось молодій підкажете, щось обом порадите.
– А кого ж ти надумав сватати, мій голубе? А що, коли вона мене незлюбить?
– А я її найпереше спитаю: чи будеш ти любити мою бабу Солониху, мого кота Рудька і мене? Якщо скаже, що ні, – не візьму. Аби-м луснув, що правду кажу. А сватати я надумав Настуню Слюсарчукову. Сирота, бідна, роботяща, а головне – серце у неї добре.
– Що серце має добре, то я знаю. Не раз до мене забігала: що вам, бабусю, допомогти? Дай їй, Боже, здоров’я і доброї долі.
– От бачите. Такщо збирайтеся. Я завтра за вами заїду.
Раптом стара заголосила, заплакала.
– Ой, діти ж мої, діти! Та як же ж воно так? Тут рідні діти батьків кидають, а мене стару чужі за свою беруть.
– Та тихо, бабуню, тихо. А то сусіди збіжаться: подумають, що я вам кривду роблю.
І справді. Рипнули двері – і на порозі стала сусідка Федора.
– Чого ви, Маріє, заводите? Що сталося?
– Та от… Прийшов бабу сватати, а вона плаче і рушники не подає.
Та й розказав, чого прийшов.
– Е, Маріє, у вашому віці приндитися не гоже. Подавайте рушники, коли вас беруть, – і з Богом! І то притьмом, щоб не передумав.
– Я ж їм чужа-чужаниця.
– Щож, на те їхня добра воля. І Божа.
– Я без мами ріс. І Настуня…
– Яка то Настуня?
– Та… Слюсарчукова.
– Добра дівчина. Добру жінку будеш мати.
Пішов Микола. А баба Солониха ще довго плакала і молилася, молилася і плакала.

Василеві запала думка: якось насолити братові, помститися йому. За що – того він і сам не знав і не міг би пояснити навіть собі. Та думка не давала йому спокою, позбавила його сну.
«Солониху взяв! Родичку знайшов! Ну почеай же! Я тобі влаштую».
Ще не знав до ладу, що він влаштує, але знав, що це буде щось грандіозне. А може й прибуткове.
«А що, коли?..»
Якось вранці, коли Микола увійшов до своєї майстерні, то побачив, що нема кілька його дорогих скринь. Сам собі не повірив, та довелося повірити: скринь не було.
– Куди ж вони могли подітися? Про злодіїв у нас наче досі не чутно було.
Тут і Настуня вийшла, розтривожилася.
– Хто ж би міг їх поцупити?
– Та вже комусь вони в око впали. Нажитися хтось захотів. А головне – це скрині на замовлення. Я вже їх мав би віддати. Доведеться тепер вночі працювати.
– Але ж не могли ті скрині зникнути безслідно.
– Треба їхати на базар. Хтось їх буде продавати. Бо куди ж подіне?
На базар поїхав верхи. Скоренько й доїхав. Скільки там тієї дороги? Тут його вже всі знали, віталися.
– О, а там твій брат твоїми скринями торгує. Казав, що тебе сьогодні не буде.
– Це я так думав. А вийшло не так.
Під’їхав до Василя, привітався. Заклопотаний торгами Василь спершу і не глянув на Миколу то й не впізнав. А як впізнав, то остовпів. Рум’янець йому спав з лиця.
– Ну, як торги?
– Та… Ти вже, брате, не ганьби мене перед всім селом. Я винен. Нечистий спокусив. Але ти й мене зрозумій. Я з сім’єю б’юся, як риба об лід, а ти…
– Ти б’єшся, як риба об лід, а мені, виходить, все затак дістається? Чи як? То ти придумав собі легкий заробіток. Красти готове завжди легше, ніж заробити. А чи ти подумав, ким виростуть твої діти?
– Вони… Не знають.
– Це ти так думаєш, що вони не знають. Все вони знають. Діти розумніші, ніж ми про них думаємо.
– Тихо, Миколо. На нас люди дивляться. Он ще знайомі підходять…