А пообідавши, сказав:
– Мій народ самчніше їсть, ніж живе. А тепер, поївши, і до справи взятися не гріх. Слава про тебе, майстре, аж до мене дійшла. То приїхав я до тебе, щоб замовити три скрині для посагу принцеси. Вона заміж виходить за заморського пинца. Хотілося б чимось здивувати їхній двір. Коштовностями їх не здивуєш, а от майстерність твоя, кажуть, така велика, що могла б їх здивувати.
– Не знаю, чи правду кажуть про мою майстерність, та я вже для принцеси постараюся.
– А я накажу, майстре, для тебе хату збудувати. Бо де ж таке видано, щоб такий майстер, такий талант жив у такому убогому прихистку. Та ще й у моєму королівстві.

І взявся хлопець до роботи. Помічників своїх до тієї рботи не допускав. Все робив сам. А що то вже за скрині були. Таких не мала жодна наречена. Кожну скриню вінчала корона. А ще були вирізьблені-вималювані пейзажі рідного краю. Квіти – як живі, здається, аж пахли. Дерева вітер колисав, а пташину пісню можна було почути чи уявити. Це все для того, щоб принцеса на чужині не тужила за рідним краєм. Хоча може принцеси й не тужать. Хто зна… Робота сподобалася і королю, і принцесі. Корль прислав майстрові міншок золота. Бо так вже прийнято у казках. Ну що це за казка без мішка золота? Та ще взяв з майстра слово, що такої скрині вн більше нікому не зробить. І не зробить. Бо нащо простій нареченій така скриня?
А навесні перебрався Микола разом зі своїм котом до нової хати. Хата була світла, простора, на дві половини, з ошатними світличками та покоями. А біля хати була велика майстерня з усяким устаткуванням та господарські прибудови.
– Заживемо, котику, тепер ми по-людськи.
Кожному цікаво було подивитися: а що там за хата така? А як там у хаті? Кожному раптом щось було треба. Кожен таки мусив зайти. Хоч полин під поріг клади – певний засіб від всякої нечисті та недобрих людей.
Прийшов і брат Василь.
– Здоров будь, брате.
– І ти будь дужий та здоровий.
– Прийшов на хату твою подивитися.
– Коли добрим незлостивим оком, то щож, дивися.
Все обійшов, все оглянув. Заледве у скрині не заглядав.
– Добра хата. І все тут до ладу.
– За вказівкою короля збудовано.
Заздрісно зітхнув Василь.
– Та тобі все життя везло.
– І навіть тоді, коли я в землянці зимував.
– Ну бачиш… Так вийшло. Що те згадувати? Зате тепер маєш панські хороми. Тільки-от… Навіщо тобі така велика хата? Ти сам.
– Не сам, а з котом.
– Та… То таке. Що є – що нема.
– Я б так не сказав. Кіт – це як людина. Особливо мій Рудько. Та й я не в ченці постригся. Може і я надумаю сім’ю завести.
– Ну, поки ще ти надумаєш. А у мене вже… Жінка і двійко дітей.
– Вже двоє? А я й не знав. Міг би й на хрестини брата покликати. Чи коли й на свята.
– Та якось… Все не виходило. Тепер вже…
– Я розумію, що тепер вже мене можна й покликати.
– Та я, власне… Собі подумав… Чи не помінявся б ти, брате, зі мною хатами? Ти пішов би у батьківську хату, а я з сім’єю сюди перебрався б. Воно б тобі там незле було. І тепло, і зручно. Не те, що тут. Доки ту хату обігрієш…
– Дякую, брате, що згадав про мене. Я може так би й зробив, помінявся б хатами, якби ти хоч трохи в моїй землянці пожив. Хоч одну зиму. Та й знаєш, перед королем незручно. Король виявив мені свою милість, а я її зігнорував. Такщо, брате, вибачай. Брататися треба з бідним братом, котрий в землянці живе, а не тоді, коли брат став багатим.
Ні з чим пішов Василь. Запеклася в його душі образа на Миколу. Вини за собою не чув. Братів достаток пік йому душу. Вже й жінка його розговорювала.
– Чекай, чоловіче. Ти ж таки його з хати вигнав. Пригадай, як я просила тебе того не робити. І баба Солониха приходила. А ти затявся – і таки на своєму поставив. А воно ж гріх. Де ж таке видано, щоб рідний брат в землянці зимував?
– Цить, жінко. Не доводь мене до ще більшої злості. Якби ти бачила його хороми. То ти ще б не таке сказала.
– Нічого я б не сказала. Нехай живе щасливо, – от що б я сказала.
– Бач, розбагатів! Кирпу гне! Хатами мінятися не захотів. Майстер великий! А чи давно ми з ним шматиняного м’яча копали, бо на справжнього грошей не було?
– Що було, те минуло. Не заздрити братові треба, а радіти за нього.
– Цить, жінко, бо за свіій язик ти таки в мене заробиш.
Ще за щось гримнув на дітей та й вийшов з хати, насурмонившись.