– Ти, Рудьку, цілком пристойним котом зробився. Ти посто красень. І не сормно бути господарем такого гарного кота.
– Няв, – відповідав Рудько.
– Боюся тільки, щоб ніхто тебе не вкрав. Але, думаю, що, якби хто-небудь тебе і вкрав, то ти завжди знайдеш дорогу додому.
– Няв, – казав Рудько.
Отак вони собі розмовляли, і Микола не почував себе самотнім. За розмовами та роботою час збігав швидко, а про злидні вони вже й думати забули.
– Нічого, Рудьку. Як будемо добре працювати, то колись і на справжню хату розживемося. А покищо нам і тут не зле: і тепло, і ситно. Правда, котику?
– Няв!
– От бачиш. І мені з тобою веселіше. Є з ким поговорити, з ким душу відвести. Покищо мусить бути так. Молоду господиню в землянку не преведеш. Та все так не буде. Правда, котику?
– Няв, – відповідав чотирилапий приятель і дивився на Миколу розумними очима.

Аж якось прибіг Рудько, захеканий, аж язика висолопив.
– Господарю, господарю! Король їде!
– Який король?
– Та наш! Який же ще?
– То нехай собі їде. Що нам до короля? Чекай, Рудьку, то це ти заговорив?
– А чого ж би мені не заговорти? Така подія! Король їде!
– Чекай-но, Рудьку, а коли ти говорити навчився?
– А я завжди вмів. Хіба ми, коти, дурніші за папугу?
– А чому ж ти досі зі мною не говорив?
– Бо не хотів. А навіщо? Ми з тобою і так розуміли один одного. Навіщо зайвий раз дивувати світ? То чого ж ти, господарю, сидиш? Я ж сказав: король їде!
– То й що? Нехай собі їде. Не до нас же.
– Та якраз до нас. За тобою у людей питався.
– А де, – каже, – живе той майстер, що меблі робить? Такі меблі, що сміються.
Поки вони дорогою об’їжджають, то я городами до тебе прибіг.
– Ой, коте, чому ж ти мені про те відразу не сказав?
– Та я ж казав, та…
– Треба хоч сорочку чисту одягнути. У нас тут чисто, підметено. Хіба що хвостом з меблів пилюку позмітай. А я тим часом борщ та вареники розігрію. Не думаю, що король буде їсти наші мужицькі страви. Як собі схоче. Та може фірмани та слуги пообідають.
– Їдуть! Їдуть! – загаласував кіт.
– Та засопкойся, Рудьку. Правда, гості несподівані, але й некликані. Та вже ходімо їх зустрічати, якщо вже таке щастя нам випало. Не щодня таке буває.
– Та я тут…
– Ходи, ходи, Рудьку. Ти у мене не гірший від королівських котів.
Вийшли з хати – а тут і король з усім своїм почтом.
«Ого! Скільки їх! – Подумав Микола. – Чи ж помістяться в моїй убогій оселі? Та що вже? Треба кликати».
– Прошу, прошу, – сказав з поклоном. – Ми живемо бідно, але гідно. Гостям завжди раді.Та ще й таким гостям!
– Диво якесь, – сказав ошелешений король. – Щоб такий знаменитий майстер та жив у землянці.
– Я ще молодий, ваша величносте. Ще не встиг оселю собі надбати. Та ми з котом постараємося – то й розживемося на кращий достаток.
– А кіт у тебе розкішний, породистий. Чи не продав би ти його мені? Такого кота і в моєму королівстві немає. А моя принцеса дуже котів любить.
– Не продав би, а подарував би, ясний королю. Та цей кіт не продається. Це мій друг.
– Ну, якщо друг, тоді…
– Ваша величносте, я хотів вам запропонувати… Та вже й не знаю, як ви на те… Пообідати.
– Дякую тобі, парубче. У нас з собою припасів доволі. Та може хоч фірмани та слуги пообідають.
А коли обід вже був на столі, король раптом сказав:
– Твій борщ так смачно пахне, а вареники так апетитно виглядають, що, мабуть, давай і мені. Зрештою, король має знати, що їсть його народ. Як живе, я вже бачу, а от що їсть, треба спробувати.