– Та вже, думаю, на кота якось зароблю. Добре, що котячу душу порятував. Пропав би бідолаха від рук недоброго чоловіка.
– Душу! Так у котів нема душі.
– Ні, брате, є у кота душа. То у декого з людей душі немає.
– Я ще хотів тобі сказати… Надумав я, брате, женитися. І дівчину вже нагледів. Так що… Власне, оскільки я старший, то батьківська хата мені належить. А ти вже якось… Сам подумай. Тимпаче ти з котом.
– Без питань, брате. Влаштовуй своє життя, як сам знаєш. А ми з котом вже якось… Тільки від людей стидно, що ми, два рідних брати, не помирилися в одній хаті. Та якщо вже так вийшло…
По селі новини швидко розходяться: і добрі, і погані. Незабаром все село заговорило про двох рідних братів, що не вжилися в одній хаті. Тут уже баба Солониха сама до браті вприйшла.
– А що, хлопці? Чи правду я чула, що не помирилися ви в батьківській хаті?
– Правду ви чули, – сумно відповів Микола.
– То зле ти, Василю, робиш.
– А чому зле? Женюся я. Що ж мені з братом все життя жити?
– Бували сім’ї, що не двоє, а більше дітей було. І всі мирилися. Клав би честь якщо не на себе, то на пам’ять свого батька.
– Негоже вам, бабо, в чужі діла влазити. Ви таки вже старі. Хіба вам нема чим клопотатися?
– Та є чим, сину. Як би не було? От палива на зиму нема, тай грубка зовсім валиться, дах протікає. А я сама-самісінька. Нікому мені допомогти, а найняти нема за що. Повно у мене своїх клопотів, та за вас душа болить, ви ще молоді. Життя у вас тільки починається, а вже щось у вас не по-людськи. Від того потім всі біди. Ви ще того не розумієте. Та вже пора зрозуміти. Щоб не вийшло так, що є каяття, та нема вороття.
– Все у нас, бабо, по-людськи. Йдіть додому і клопочіться своєю старістю. Я старший, і брат мусить ступитися.
Пішла баб Солониха. А Микола постановиви собі: взяти стару під свою опіку. Бо хто їй допоможе? Дров привіз, дах підправив, грубку переклав. А на додаток стільчик бабі зробив, щоб мала на чому сидіти, коли буде картоплю чистити.
– Ото вже не знаю, хлопче, я к тобі і дякувати.
– То нічого, бабусю. Аби вам добре було. Взяв би я вас до себе, так самому жити ніде. Сам в землянці збираюся зимувати.
– Нічого, сину. Все так не буде. Бог все бачить з неба. Доброму допоможе, а злого покарає.
– Нехай нікого не карає, а лише напоумить, навчить, як треба по правді жити.

Тепер треба було подумати по себе. І взявся Микола на городі копати собі землянку.
– Не сумуй, котику, – казав до свого друга. – Опорядимо собі житло та й заживемо. Ще й як заживемо.
Викопав землянку, обшив дошками, грубку облаштував, димар вивів. А неподалік ще й майстерню чималу зробив. Майстрував столи, лавиці, постелі, колиски, скрині. Меблі були і з щирого дерева, веселі, аж сміялися. На таку лавицю хотілося сісти, на такому столі хотілося їсти, у скриню хотілося посаг складати, а в колисочці дитя колисати. Сном і супокоєм віяло від постелі.
– І де він такого навчився? – дивувалися люди.
– Такий йому таалант Бог дав.
– То за його добрек серце.
Прийшов і Василь подивитися, як брат живе. Подивився сизим оком та й позаздрив братові.
«Такий і в землянці не пропаде. Бач, як розкрутився».
А слава про майстра Миколу по довкіллю розійшлася. Люди приїжджали до нього і з ближніх, і з дальніх сіл, замовляли все, що їм треба було, аж той мусив помічників брати, бо сам ради не давав.
– Такий молодий, а такий вправний, – казали про нього.
– Міг би вже й ціну набавити, коли люди за роботою його товпляться. Так ні, ціну не набавляє.
– Я хочу, – каже, – щоб найбідніша людина могла собі мої меблі купити.
Розжився. Вже й поїсти міг смачніше та й одягнутися краще. І Рудьо погладшав, шерсть на ньому аж лиснить. Часто Микола і розмовляв собі з ним. Був певний, що кіт його розуміє.