Взялася до роботи. Тче і співає. Не сумує, бо знає, що у неї порятунок є – чарівний перстень, подарований місяцем. Ткала вона той килим цілий день, а потім перекинула перстень з руки на руки – і очам своїм не повірила. Перед нею був килим небаченої краси. Барви, як живі: птахи, здавалося, зараз злетять і заспівають, а квіти цвіли і аж пахли. Глянула пані на той килим – і замість того, щоб похвалити дівчину, стала її картати.
– Бачиш, ледача! А казала, що ніколи килимарством не займалася. А сама он яку красу виткала. Цей килим ми подаруємо нашій принцесі на іменини. А ти завтра ж сідай другий килим ткати. Та гляди мені, щоб не був гірший за цей. А щоб був ще кращий.
– Не знаю, пані. Як удасться.
– Удасться! І слово таке придумала! Нічого не знаю: вдасться чи не вдасться. Мусить бут килим. Не гірший. А може й кращий.
Сіла вранці Мар’яна за роботу. Напередодні увечері Іванко докоряв їй:
– Навіщо ти трудилася цілий день? У тебе ж є такий помічник.
– Мусила. Не могла ж я, голубе, за хвилину килим виткати. Хто ж в таке повірить? От і мусила трудитися.
Другий килим вдався ще кращий. Завагалася пані: котрий же килим принцесі подарувати, а котрий собі залишити? Скликала всіх. І пан прийшов, і сусідні пани зійшлися. Стояли, захоплено ахали, а так і не вирішили, котрий килим кращий.
– Нехай ще один килим витче, – сказав пан. – Тоді і побачимо.
– Чуєш? – гарикнула пані – завтра зраненька сідаєш за роботу.
А третій килим був ще кращий. Блакитне небо, а по ньому і сонце, і місяць і хмарки, і зорі. А ще по небу два білих ангел летіли. Та такі чисті, такі ясні, що хоч молися до них. Заплакала тут пані ревними сльозами. Плакала – аж заходилася.
– Чого ти, серце? – занепокоївся пан. – Чи килим тобі не подобається? Ти тільки скажи, то вона інший витче.
– Ні, не те, – продихнула пані. – Всі килими такі гарні, що я не знаю, котрий з них принцесі подарувати. Кожного шкода. Кожен око тішить.
– Ну, дорога моя, так не можна. Треба визначитися. Ти уявляєш, яка нам шана буде, коли ми принцесі таке диво подаруємо? А може й нагорода, а може й посада…

А принцеса, хоч і купалася в розкоші, але, коли побачила такий килим, очам віри не йняла: невже людські руки могли таке створити?
– Хто це витворив таке диво? – спитала.
– Та це у нас килимарка є така, – похвалився пан. Був такий гордий, наче він сам той килим виткав.
– Килимарка? У мене в королівстві є така рукодільниця, а я про те нічого не знаю? Негайно! Чуєте? Негайно поставити переді мною ту килимарку. Сьогодні ж. Ну гаразд. Завтра. Бо сьогодні я приймаю гостей.

Повернувся пан додому і розказав, як принцеса прийняла його подарунок. Пані руками об поли вдарилася. Заплакала-заголосила, як над покійником.
– Оце тобі, дурню, шана! Оце тобі нагорода! Тепер віддай свою килимарку. А самим що? Нічого. Ні килимарки, ні подяки.
– Доведеться віддати, – похнюплено сказав пан. – Це ж принцеса…
– Отак завжди. Де ти втикнешся, там завжди верби ростуть.
Поки між панами точилися суперечки, Мар’яна вислизнула до Іванка на свою долю поскаржитися. Хоча… що він їй поможе? Хіба що посумують обоє – тільки й того. Заплакана стояла вона біля хлопця, а він не знав, як її втішити.
– Розлучає нас лиха доля та нещаслива, – плакала дівчина. – Віддадуть мене до принцеси – і прощай, Іванку. Тут я в неволі, то хоч з тобою. А там буду в неволі і без тебе.
Стояли сумні та зажурені – аж ясний місяць за хмари зайшов. Раптом хлопець засміявся, а потім таки ж зареготав.
– І чого це тобі раптом так весело стало? – Образилася дівчина. – Тут таке лихо, а ти регочеш.
– Це і справді вже не пів лиха, а ціле лихо. Але ж цьому лихові можна зарадити. У нас же є такий помічник, наш чарівний перстень.
– А до чого тут помічник? Що він нам може зарадити?
– А ти спробуй загадати, щоб і пани, і принцеса зовсім забули про нас. Це ж так просто.
– А й справді. А я б до такого не додумалася.
Сказано – зроблено.
Вранці Мар’яна пішла до пані, щоб перевірити, чи справдилися їхні побажання-сподівання.
– Чого тобі, дівчино? – спитала пані.
– Та я прийшла просто так. Подивитися. Кажуть, у вас є гарні килими.
– Є килими. Дуже гарні.
– Хто їх ткав?
– Зараз я вже не пригадаю, чи ті килими ткав хтось, чи може ми їх купили. Не пам’ятаю.
Вийшла Мар’яна з панського двору та й пішла, щоб більше ніколи сюди не повертатися.

На березі Дніпра, на самій кручі. Будинок стоїть. Будинок чималий, чепурний та розцяцькований. Здалеку й не розбереш, чи то лицарський замок, чи царський палац. А довкола сад, що непомітно переходить у ліс. А що вже квітів тут! На всі пори року. А що вже ягід! Яких тільки душа запрагне. В кімнатах лад і чистота. А килимів! А вишивок! Мар’яна все це робила своїми руками.
– Ти ж могла б все це в одну мить начаклувати.
– Могла б, та не хочу. Як же гарно творити красу своїми руками. Та ти й сам те знаєш.
Кажуть, що у ту хату до господарів місяць у гості приходить, і гостює у них кілька ночей. Тоді ночі темні, місяць на небі не з’являється.
– Дядько місяць відпочиває, – кажуть. Чи це так, я не знаю. Так кажуть. Я тільки знаю, що кожен, хто потребує захисту чи допомоги, сміливо може зайти до тієї хати. Йому допоможуть. Я ще в ту хату не заходила, але зайду неодмінно. Тоді й вам розкажу.