Та й сама мусила йти, Мар’янину роботу перевірити. Прийшла, подивилася, скреготнула від люті зубами – а придертися нема до чого. А Мар’яна стоїть собі під вербою з парубком та й регоче. Тут її ще більша лють охопила. Бо стара вже, і завидки її беруть, що не може вона вже отак з парубком постояти. Та й всю свою лють на дівчину вихлюпнула.
– А-а, стоїш!
– Стою, пані. А хіба що?
– Нема, щоб діло робити.
– А я своє діло вже зробила. Подивіться, який город чистенький. Кожна рослинка радіє і дихає.
– Радіє! Нічого. Ти в мене не зрадієш. Я тобі таку роботу загадаю, що…
Та й пішла. А Мар’яна з Іванком так і зосталися стояти під вербою.
– Ой, лихо мені. Вона мене живцем з’їсть, якщо вже напосілася.
– І люта ж яка. І де в людини стільки люті береться? Забудь, моя пташко, нехай казиться. А ми собі постоїмо любенько. Он глянь, який місяць висвітився. Аж наче посміхається. Уповні.
– Мені здається,він тільки на нас і дивиться.
– А чому б йому на нас не дивитися? Ми з тобою молоді та гарні. Це ж давно відомо, що місяць допомагає всім закоханим.
– То й нам допоможе?
– Авжеж.
І раптом щось блиснуло, наче засвітилося, а потім дзенькнуло.
– Ой, що це? Ти чув? Дзенькнуло…
– Чув. Щось наче впало.
– І блиснуло.
– Може, зірка впала?
– Але ж зірка не дзвенить.
І раптом вони почули голос. Він лунав десь з високості.
– Це я, місяць. Я і справді хотів би вам допомогти. Я кинув Мар’яні золотий перстень. Він не тільки гарний, а й чарівний. Носи цей перстень, дівчино. А коли перекинеш його з руки на руку, то здійсниться будь яке твоє бажання. Не здійсниться бажання тільки тоді, коли ти захочеш комусь причинити зло. Тоді перстень не допоможе.
– Дякую тобі, місяченьку ясний. Нехай твоє світло ніколи не блякне.
А на ранок покликала пані Мар’яну.
– Чула я, що ти на килимарстві знаєшся.
– Ніколи таким не займалася.
– Тепер доведеться. Мені потрібний килим. Гарний килим. Візьми все, що треба, і берися до роботи. Тут тобі твій парубок не допоможе.
Зло посміхнулася.
– Не буде килима – то буде тобі непереливки.
– Спробую.
– Не пробуй, а щоб мені килим був.
Урвала часинку і вибігла, щоб з Іванком побачитися.
– Тут таке діло мені пані загадала. Килим ткати.
– Хіба ж це діло? Це пів діла.