А тим часом вітри свій герц затіяли. Таке на землі знялося, що старші люди на своєму віку такаго не пригадують. Дахи з будинків злітали, як яєчні шкаралупки, дерева, найстарші і найдужчі, падали, як тріски. Все живе поховалося. Але й по хатах люди не мали спокою – страшно було. Забилася в кутик у своїй хатині і Марічка. Вона плакала і тремтіла від страху.
– Вітрика нема. Ну куди він подівся? Лишив мене саму на поталу.
А вітри стукали-грюкали в її вікно.
– Виходь, красуне, та подивися, які ми дужі.
– Виходь, красуне, та вибери когось з нас собі за нареченого.
Та дівчина не виходила і не озивалася. Тоді вітри, пустуючи, підхопили її будиночок і занесли на найвищу чорну хмару. Злякалася Марічка.
«Отут мені і кінець, – заплакала. – І Вітрика нема. Пропала я».
Та й принишкла. А вітри знай собі реготали та бешкетували.
– Тепер красуня нікуди від нас не дінеться.
– А куди їй дітися?
– І малого десь нема. Нехай би подивився.
– Тільки чия вона має бути?
– Моя, – гукав Північний Вітер. – Тільки моя. Я серед вас найдужчий.
– Ото вже вибачай, – гукнув Південний Вітер. – Дівчина буде моя. Ти вже її заледве не загубив. А силою я перед тобою не поступлюся.
А Східний і Західний Вітри не сперечалися. Вони всю свою силу вкладали у герць. Здавалося, що тому безуму не буде кінця. І раптом, зовсім несподівано все стихло. Після такого клекоту тиша була вражаюча. І серед тієї тиші почувся голос, потужний і владний:
– Ану, безумці, зупиніться і гляньте, що ви тут накоїли.
– Клона!
– Чарівниця Клона!
Було дивно бачити, як потужні вітри злякалися жінки, бабусі Клони. Та вони вже знали її силу, а тому злякалися не на жарт.
– Негайно навести порядок. Зробити все, як було.
– Та ми…
– Ми не можемо.
– Не знаю. Нічого не знаю. Мусите. Виходить, що ви тільки нищити і руйнувати вмієте? На те великого розуму не треба. Тепер потрудіться, щоб знали, чого людський труд коштує. І повалені дерева щоб росли мені.
– Та ми… Та як же?..
До Клони підлетів схвильований і розкуйовджений Вітрик.
– Пані Клоно! Марічки… Нема…
– А де дівчина? – гукнула Клона.
– Та он… На хмарі…
– Так… Зовсім перелякали дівчину. Легенько, як пір’їнку, зняти і поставити на місце. Бо ви мене знаєте.
Так, вітри знали ту могутню чарівницю. Вона вже їм якось показала свою силу. Кинулися виконувати її припис. По якімсь часі Марічка була вже на землі. І її будиночок стояв на своєму місці, цілий і неушкоджений. Та Марічка на нього і не глянула. Вона тішилася, що Вітрик був нарешті біля неї. Хоч крізь сльози і дорікала йому.
– Де ти був?
– Та от бачиш… До Клони літав.
– Як ти міг мене саму покинути? Я таке пережила.
– Я не знав, моя люба, що мої брати таке зятіють. Та й без Клони що я супроти них зробив би?
Нічого до ладу не могли зроби вітри. Бо вони і справді вміли тільки руйнувати.
– Війтесь собі геть, – гукнула клона. – Я забороняю вам віяти всім разом. Тільки по одному. Бо назавжди заберу всю силу ваших крил. А до Вітрика і Марічки не смійте й наближатися. Та вони від вас будуть мати захист.
Тихі і упокорені, подалися вітри на свою чорну хмару.
Обернувши Вітрика на красеня юнака, Клона вживила їм з Марічкою чарівні волосинки.
– Тепер нічого не бійтеся. Вітри вам не страшні. А ти, Вітрику, відтепер будеш називатися Віктором. Але коли Марічці і тобі захочеться, ти знову зможеш стати Вітриком.
І зажили Марічка і Вітрик дружньою родиною. У них в садку, на городі і в полі все найперше сходило, добре росло і дозрівало. Якось так виходило, що гради, надмірні дощі і засухи їх обминали. Клона часто у них в гостях бувала, а часом їх до себе на острів переносила. А ви ту казку читайте та другим розкажіть, щоб і вони знали.