Серед моря на дикому безлюдному острові жила могутня чарівниця Клона. Всі мандрівники вважали цей острів диким. Але він таким не був. Просто Клона мандрівникам голови морочила, бо не хотіла, щоб цей острів часто відвідували і заваджали Клоні чаклувати. Тоді кутала чаклунка свій острів сивим туманом, і він ставав невидимим. А насправді цей острів був зелений і квітучий. Всі дерева і квіти, які тільки були на землі, росли, буяли, цвіли і плодоносили на тому острові. Все птаство, яке тільки є на світі, тішило чаклунку Клону і той острів своїм співом. І хоч те море було холодним, бо тут починалися володіння Північного Вітру, острів омивали теплі хвилі, і тут ніколи не було зими. Вітрик чув про той острів і про чарівницю Клону, але там ніколи не був і не знав, як туди добратися, думав, думав і вирішив якось потрапити на той диво острів і попросити допомоги у чаклунки Клони. Вітрик знав, що це добра бабуся, зла вона не робить нікому. Просто не любить на острові зайвих відвідувачів. Зібрався Вітрик у дорогу. Недовго й збирався. Бо що йому збиратися? Та й полетів, нічого Марічці не сказавши, щоб дівчина даремно не переживала. Сил у Вітрика не дуже багато. А тут дужі морські шторми та холодний подих його брата Північного Вітра. Зовсім знесилений, добрався Вітрик до острова, та й заліг в кущах перепочити. Отут і надибала його чаклунка Клона.
– А що ти тут робиш, хлопче, на моєму острові?
– Я прилетів сюди шукати у вас допомоги. Мене так знесилили морські шторми та холодний подих мого брата Північного Вітру, що я незчувся, як заснув.
– Мав би найперше дозволу в мене спитати, юначе. А то вмостився та й спиш, як вельможний принц. Не зрозуміло, чи гість, чи зайда.
– Я попросив би у вас вибачення, як би смів. Розумію, що я вчинив необачно. Та чи повірите мені, чи ні, у мене сил зовсім не було.
– Знаю, знаю, малий. Це я так. Та й історію свою можеш мені не розказувати. Бабуся Клона все знає. Любиш свою Марічку?
– Над життя люблю.
– Обіцяла я, що не буду більше допомагати людям. Невдячні створіння. Тому й оселилася тут на острові.
– Та я ж не людина, пані Клоно. Я – Вітрик.
– Не вітер, а Вітрик. Це суттєво. Бо твою родину вітрів, матінку твою Бурю та й батечка твого Бурана я не люблю. Забагато бешкету чинять вони на світі. Якось я недогледіла, то й до мого острова добралися. Такої шкоди мені наробили, що я довго до тями прийти не могла. Та зі мною таке не проходить. Віддячила я їм сповна. Наслала я слабкість на їхні крила. Довго вони мордувалися. Мордуються, борсаються, а злетіти не можуть. Їхні голови порожні, вітром підбиті. Нема, щоб подумати. Нарешті Західний Вітер таки дошемиркав та й ну у мене вибачення просити. Відпустила я їх, та взяла з них слово, що, допоки віку, забудуть вони на мій острів дорогу. Та я тепер обачніша стала. Свій острів туманом кутаю. Ніхто й не потикається. От ти прибився.
– Мене біда заставила.
– То не біда. То лиш півбіди. Сонце усміхнеться – біда й минеться. А рада моя така: оберну я тебе на юнака. Будеш тоді з Марічкою, і ніхто ніколи вас не розлучить. Бо як вам інакше до купи зійтися?
– Це було б прекрасно. Та от… Мої брати. Як нам захиститися від них?
– Твердий горішок. Та розкусити його треба. Почекай, хлопче, до вечора. Хоч я і могутня чарівниця, та зорі сильніші за мене. От я у них і спитаю, як мені бути з твоїми братами.
Віяв собі Вітрик по острову, на дива всякі надивлявся, а самого нетерплячка брала: що то зорі порадять чарівниці Клоні? Та й за свою Марічку переживав. Як дізнаються вітри, що Марічка жива, то багато чого можуть придумати, багато лиха можуть накоїти. А Марічка там сама. І навіть його, легенького Вітрика біля неї нема. Хоча який з нього захисник? Та все-таки… Думав Вітрик, думав про все те, тай врешті-решт заснув під кущем жасмину, що саме розцвівся. Розбудила його Клона. Щойно тільки вранішня зоря росою очі вмила.
– Прокидайся, Вітрику. Натряси-но мені роси з дерев та кущів. Бо сонечко встане – всю росу вип’є. А я її збираю, недужих нею рятую, і людей, і звірів. Звірі теж до мене приходять зі своїми бідами.
– А що ж вам зорі нарадили?
– Нарадили. Не хвилюйся. Оберну я тебе на хлопця та й вживлю вам з Марічкою по чарівній волосині. І тоді не зможуть твої брати вам зашкодити. Як тільки вони повіють поблизу вас, то втратять силу у своїх крилах і вже не зможуть причинити вам зла. Та на хлопця я зможу тебе обернути тільки біля твоєї Марічки. Бо інакше тобі буде важко до неї добратися. Так що зараз і полетимо. Там твої брати і справді щось затівають.
– А що затівають? – занепокоївся Вітрик.
– Прилетимо – то й побачимо. Збирайся.
А що Вітрику збиратися? Сонечко встало, його крильця осушило, Клона зібрала що їй там було треба, та й полетіли.