Вислухав Південний Вітер скарги молодшого брата та й полетів на порятунок дівчини. Не тому, що хотів щиро допомогти молодшому брату, а тому, що пам’ятав її вроду. Ще мав надію, що вона таки буде його дружиною. Особливо, коли він її порятує.
Зійшлися два вітри у герці над морем, холодним і непривітним. Тут вже починалися володіння Північного Вітру. Дівчина в його крижаних обіймах була непритомна, а може вже й нежива.
– Віддай мені дівчину, – налетів гарячий південний вітер.
– Не віддам. Вона моя.
– Я розтоплю всі твої сніги, всю твою кригу.
– Не розтопиш. Сил у тебе не вистачить.
– Ще й як вистачить.
Битва кипить, море реве, непритомна, але ще жива дівчина того не бачить і не чує. Незручно Північному Вітрові битися з братом, тримаючи дівчину. І віддавати її не хочеться.
– Ах, ти так? – гукнув він. – Тоді нехай та красуня нікому не дістаненься.
Та й випустив дівчину зі своїх крижаних обіймів. Упала б вона у море – і на тому закінчилася б наша сумна казка. Та був тут Вітрик. Брати у розпалі бою і не помітили його. А він ока не спускав з дівчини. І коли вона падала, підхопив її та й помчав до берега. Сил у Вітрика небагато, бо ж малий, та він знав, що мусить рятувати свою Марічку. Бо більше нікому. Хвилі здіймалися, як гори, гнівні і холодні. Найдужча хвиля гукнула:
– Віддай дівчину нам. Вона наша.
Вітрик не відповідав. Йому бракувало сил. Він чим дуж мчав до берега.
«Порятунок близько. Рибалки. Вони тебе обігріють і до тями приведуть».
І Вітрик не помилився. На березі і справді були рибалки. Негоду перечікували, щоб знову вийти в море.
– Бідна дівчина. Вся мокра і аж наче замерзла.
– Ні, не замерзла.
– Жива?
– Жива!
– Вода крижана. Як дівчина опинилася серед хвиль?
– Хто знає. Може з якогось корабля. Море ж було спокійне. Ніщо не віщувало негоди.
Та й заходилися відігрівати дівчину.

Поки одужувала, жила в рибальській хаті під опікою старенької бабусі. Бабуся напувала її цілющими травами, шепотіла над нею молитви – і Марічка по кількох днях розплющила очі.
– Де я? – прошепотіла тихо.
– Жива! – втішилася бабуся. – Слава Богу. Я вже думала, що не приведу тебе до тями, моя дитино. Море штормило, а ти серед хвиль була. Вже й не знаю, хто тебе на берег виніс. Мої сини в ту негоду рибалили – то й принесли тебе до мене. Тепер все добре буде.
– Я тільки пам’ятаю холод і крижаний вітер.
– Не згадуй, дитино. Тепер тобі треба їсти і спати. Молода. Одужаєш. А я вже про тебе потурбуюся. Мені не первина. Через мої руки вже стільки врятованих перейшло. Поправляйся, моя дитино, і ні про що не думай.

День був теплий, сонячний. Крізь відчинене вікно влетів Вітрик і радісно засміявся. Дівчина впізнала його і підставила йому своє лице.
– Вітрику, любий, це ти? Як ти мене знайшов?
Вітрик вже добре вивчив людську мову і міг тепер з дівчиною говорити.
– Я, Вітрику, ледве не загинула.
– Я знаю. Це мої брати Північний і Південний Вітер за тебе билися.
– Тепер я знаю. Це ти врятував мене.
– Я.
– А ти вже розмовляти навчився?
– Заради тебе. Бо я люблю тебе.
– Я теж тебе люблю. Але що ж нам робити? Як нам врятуватися від братів твоїх? Як нам від них захиститися?
– Ще не знаю, але буду думати. Бути такого не може, щоб ніякого порятунку не було.