Так пробував Вітрик урезонити своїх братів. Та в нього нічого не вийшло. І тоді він заплакав, бо серце ніжне мав, як пахуча троянда, що росла під вікном у його Марічки. Заплакав Вітрик – і пройшов теплий дощик.
– Дивіться, дивіться, – дивувалися люди. – Сонце світить і дощ іде.
– Сліпий дощ, – тішилися діти.
– Гриби будуть, – тішилися ті, що любили збирати гриби. А то не був дощ ні сліпий, ні грибний. То плакав маленький Вітрик, боячись втратити єдиний скарб, що він мав, – свою Марічку. Підлетів він до неї – а вона сушила на сонечку своє довге густе волосся.
– О, Вітрику, привіт, – зраділа дівчина. – Тепер моє волосся скоренько висохне.
Що їй міг сказати Вітрик? Нічого. Бо він ще не навчився людської мови. Він щойно тільки почав її вивчати. Вітрик прошепотів на вушко дівчині свої найперші слова, котрих він навчився.
– Ти найкраща в світі.
Дівчина оглянулася. Нікого ніде не було. А слова ж вона почула: «Найкраща в світі».
– Хто це сказав? – запитала Марічка.
– Це я сказав, – прошепотів Вітрик тихенько, щоб не злякати дівчину.
– А хто ти? – засміялася Марічка. А Вітрик більше нічого не сказав, бо він ще добре не вмів говорити. Він тільки повіяв-повіяв – і дівчина все зрозуміла.
– А-а, це ти, Вітрику? Я знаю, це ти, – і лагідно засміялася. – Я люблю тебе, – сказала Марічка, і це дуже потішило Вітрика.
«Вона мене любить, – радів він. – Я мушу якнайскорше навчитися людської мови, щоб застерегти кохану він своїх братів. Вони дужі і підступні. А вона така тендітна. Але я не встигну, не встигну. Вони ось-ось можуть прилетіти. І хто мені допоможе? Нема кому.
А тим часом Східний Вітер полетів до Марічки, щоб побачити її. Побачив – і завмер з подиву. Навіть віяти забув. Така вона гарна була.
«А малий не дурень, – подумав Східний Вітер. – Має смак. Дівчина гарна. Мені б тільки своїх братів випередити. Щоб дівчина мені дісталася. Бо Вітрик що? Малий ще. З ним можна і не рахуватися. Тільки… Чим би їй догодити? Що б таке для неї зробити?»
Вночі він прокрався в її садок і обтрусив всі яблука.
«Нехай знає, який я сильний».
Вийшла Марічка вранці, побачила, якої шкоди вітер наробив, та й аж заплакала.
– Всі яблука обтрусив! Вони ж ще зелені!
Полетів геть присоромлений Східний Вітер. Ніяково було йому перед дівчиною. Хотів якнайкраще, а вийшло… Не дуже добре. Розказав він братам про свою пригоду, а ті посміялися з нього.
– Я такий не буду, – сказав Північний Вітер. – Я буду розумніший.
– А я, – палючим подихом війнув Південний Вітер. – Я так здивую, так зачарюю дівчину, що вона на вас і дивитися не захоче.
І кожен став думати, що б таке зробити, щоб зачарувати красуню. Кожен думав собі, але таємниць своїх нікому не розкривав. Бо ж хотілося кожному взяти верх над братами. Чого там критися? Кожен мав себе за найкращого, за наймудрішого і найдужчого.
Прокинулася Марічка вранці, виглянула у вікно – і очам своїм не повірила. Заплющила очі, знову їх розплющила, а диво не зникало. Все її подвір’я було вистелене квітами. Тут були і троянди, і левкої, і півонії, і тюльпани, а ще квіти, назви яких дівчина і не знала, – словом, тут були квіти всіх пір року. А між ними хтось густо розкидав помаранчі. Вийшла Марічка з хати, стояла і дивилася на то диво. Все це було гарно, але дівчину не тішило. Жаль її душу стискав.