– Взяла. Я завжди беру її з собою. Свячену сіль і свячену воду. Бо на чари можна сподіватися, а порятунок, – ось він, поруч.
– Тоді все гаразд. Кличмо пташок. Заховай кота. Вони будуть його боятися.
– Няв! Не будуть. Тут всі мене вже знають і не бояться.
Обидва чарівники засвистіли по-пташиному – і ціла хмара пташок, і великих, і маленьких, з голосним щебетом опустилася на землю.
– Допомагайте нам, друзі. Казки в небезпеці. Набирайте в дзьоби свяченої води і зверху покропіть паркан.
Так і зробили. І паркана наче не було. Наче він був з криги і розтанув від теплого подиху. Навіть купки пороху від нього не зосталося. Паркан зник, наче його не було. Вигук подиву і захоплення вирвався з грудей і наших прибульців, і тих, хто був за парканом.
– Ми вільні!
– Невже вільні?
– Та от же, подивіться, паркана нема.
Та чомусь ніхто не спішив тікати. Всі на радощах пританцьовували, обнімалися і вітали один одного.
– То може давайте тепер і влаштуємо справжній казковий карнавал.
– Не поспішайте. Ще небезпека не минула. Паркан зник, та не зникли чарівник Хрум і король Панчоха. Всі притихли і подивилися на винуватців своїх бід. Вони стояли ошелешені і розгублені, не могли ні на що спромогтися. Як! Їхній паркан! Такий надзвичайний надійний паркан! І нема. І сліду не зосталося. Та небавом вони оговталися і косо глянули на прибульців. Чарівник Хрум з жахом відчув, що втрачає свою силу.
– Хто ви такі? – гукнув Хрум.
Він розраховував, що голос його загримить, та він прозвучав боязко і жалюгідно.
– Ми прийшли навести тут порядок і лад, бо дехто надміру розперезався.
Гордо і владно сказав Гвен. Поряд з ним мовчки стояв Глюк і гіпнотезував всіх, а особливо Хрума, своїми чорними очима.
– А… А… У нас є король Панчоха. Нам не треба сторонніх зверхників.
– А де ж той ваш король? Щось я його не бачу.
І справді. Короля ніде не було видно. Він з переляку присів десь аж поза принцесами.
– Виходь, королю, поговоримо. Та покажися, який ти хоробрий.
– Та я… Власне…
– Так ось де ти. Що ж ти за принцесами ховаєшся?
– Та я… Власне…
Тут Хрум набрався трохи відваги, сил і голосу.
– Ти король чи не король? – гукнув Хрум. – Де твоє військо?
– Ах, так, військо.
Він приклав до уст ріг і затрубив. І тут, наче нізвідки, з’явилося військо. Хто в броню закований, хто списами та мечами озброєний, у кого лук і стріли. Картина була вражаюча. Стрункими колонами військо перейшло через майдан і оточило прибульців. Та що там було оточувати? Прибульців була жменька. Я, чесно кажучи, трохи злякалася. Писати казки – то одне, а опинитися серед воїнів, то зовсім інше.
– Ого, – тихо сказав Гвен. – Ждане, тепер твоя черга. А ми тобі будемо допомагати.
– Це ще не клопіт, – сказав Ждан. – Це ще тільки півклопоту.
Один проти всіх став Ждан. Та сила його була така велика, що ніхто не зважився на нього нападати. І тут Ждан заговорив.
– Хіба ви воїни? З ким ви воюєте? З принцесами? З казками? Хіба вам в дитинстві казок не розповідали?
Мовчало королівське військо. Та раптом по невловимій команді воїни кинулися на Ждана. Та Ждан до такого був готовий. Стріли від нього відлітали, кулі тільки цвьохкали, а тих, хто в притул наближався до нього Ждан легко розкидав в різнобіч, не наражаючи їх на свої мечі. Тут підіспіла підмога, на яку ніхто вже й не сподівався. Наче опритомніли всі казкові богатирі. Їхня сила до них повернулася. Побрали вони свої мечі, булави та трипудові палиці та й ну крушити ворогів наліво і направо. Хрум і Панчоха зрозуміли, що їм марно на щось сподіватися, давай проситися.
– Ви перемогли, – понуро сказав Хрум.
– Так, перемогли, – підтвердив король Панчоха. – Тільки залиште нас живими.
– Та залишимо, – посміхнувся Ждан. – Ви будете просто персонажами казки. От і все. Але найперше: поверніть на землю всі книжки з казками. Всі до єдиної.
– Вони вже стоять на своїх полицях, як і стояли.
Та король Панчоха таки сказав Хруму з докором:
– А ти ж, Хруме, казав, що ти наймогутніший в світі.
– Ну… Казав.
Всі довкіл засміялися.
– То тепер ми вже можемо нарешті почати всій казковий карнавал.
Тут почалася справжня веремія. Всі забігали, заметушилися. Кожен згадав за свою казку і про те, що має робити. Але тут з деяким острахом вийшли… Так, так, миші! Вони винесли коту йому старі чоботи.
– Ми їх знайшли, – скромно сказали миші. Для мишей чоботи були дуже важкі, та вони мужньо вручили їх котові. Аж тут всі помітили, що кіт стоїть у нових чоботях. Миші розгубилися, а кіт засміявся.
– Дякую вам, маленькі друзі. Зайва пара чобіт завжди згодиться. А я, як і обіцяв, ніколи не буду полювати на мишей. Будемо жити дружно.
А на плече Ждана сіла раптом сива зозуля та й закувала, вимовляючи слова людською мовою.
– Я літала, я кувала, тебе, мій милий, шукала. Добре, що знайшла.
Тут вона вдарилася об землю і обернулася прекрасною князівною. Свято було в казковому світі. Кажуть, що і степова фея була на тому святі. Та ніхто її не впізнав, бо вона прибрала вигляд звичайної дівчини. У розпалі свята я покликала свого вірного Глюка, і ми, не прощаючись, покинули веселощі. Нам час було повертатися додому. Там у нас було безліч справ. На нас чекала всяка буденна робота та й нові казки треба було писати.