– То нехай їм мами і тата, бабусі і дідусі казки розказують, якщо вже їх нема звідки читати.
– Біда, казкарко. Всі мами і тата, бабусі і дідусі, всі-всі, раптом забули всі казки. Всі до єдиної!
– Як це забули? Бути такого не може.
І раптом жахнулася: я й сама не могла згадати жодної казки. Жодної! Навіть ті казки, що я написала, кудись з голови поділися. Я? Казкарка? Як же так? Що сталося раптом з моєю пам’яттю? Це ж так злі сили заволодіють світом. І що тоді? Тільки тепер мені стало по-справжньому страшно.
– Того не можна припуститися. Ніяк не можна.
– А що робити? Стривай, котику. Адже ти теж прийшов з якоїсь казки. Адже так?
– Так. Ясна річ, що з казки.
– А з якої? Я щось ніяк пригадати не можу. Я знаю, що тебе десь бачила. А от не можу згадати, в якій казці.
– Улюблена казка всіх дітей. «Кіт у чоботях».
– От як. А де ж твої чоботи?
– А я їх по дорозі загубив. Тому й лапки такі позбивані. Он бачиш? Я вже звик до чобіт. Лапи розніжилися. А тут довелося босому таку відстань пробігти.
– То нічого, котику. Лапки твої ми загоїмо. Куди гірше з казками. Як же їх вирятувати? А як ти вибрався з-за того височенного та ще зачарованого паркану?
– Ет! Сумна історія. Довелося з мишами контакт налагоджувати. Мені! Коту! З мишами! Та для загальної справи чого не зробиш. От я через мишачі підземні переходи й вибрався. Тільки-от…Чобіт шкода.
– Це, ясна річ, втрата. Але не дуже велика. Чоботи ми тобі нові замовимо. Ще кращі. А тепер скажи, котику, чи пам’ятаєш ти свою казку?
– Свою? Ні не пам’ятаю. Забув. Ганьба забути свою казку, але я забув.
– Як не дивно… Але і я забула геть чисто всі казки. Не тільки ті, що я читала, але й ті, що написала. Жодної не пригадаю. Це справжнє лихо, котику. Давай думати, що робити.
– Дідусь Панас… Пам’ятаєш, казкар колись такий був? Він теж якось там опинився. Так оцей дідусь Панас просив передати тобі таке: ти мусиш написати нову казку. Таку, котрої ще ніхто не знає. В тій казці має бути лицар, силач, найдужчий у світі. А ще має бути добрий чарівник. Бо без чарівника тут не обійтися. Разом вони здолають чарівника Хрума і короля Панчоху. І тоді все стане на свої місця і буде, як було, а може й краще.
– Легко сказати, та важко зробити.
– Але мусиш. Всі на тебе сподіваються. А ще… З тим тягнути не можна. Казки рятувати треба. Негайно сідай і пиши свою казку. А я…
Котик позіхнув. – Вибачай. А я посплю. Дуже я втомився.
Котик заснув, замуркотів, а я випила кави і сіла писати нову казку, котрої ще ніхто не знав, котрої ще не було. За вікном шумів дощ. В хаті було тепло і затишно.
«А як же там казкові персонажі? – подумала я. – В наметах… А серед них є ж і принцеси. Треба якось їх рятувати».
Казок на замовлення я ніколи не писала. Писала, не поспішаючи, тоді, коли приходило натхнення, а сюжет і персонажі народжувалися самі, не чекаючи, доки я їх покличу. Але тут все було по-іншому. Задумалася я, загадалася, а потім вивела перші рядки нової казки. Її ще ніхто не знав, ніхто нікому не розказував, її ще не було в жодній книжці казок. Так мусило бути. Казки ще не було, але я знала, що вона неодмінно буде.
«Про кого ж та казка?.. В ній мусить бути лицар, богатир, дужий пре-дужий. Так…Котигорошко вже був, Кирило Кожум’яка був здавен, Іван – селянський син… Ага, знаю. Це буде Ждан, Жданек. Чому Жданек? Бо його мати дуже хотіла, щоб він народився. Вона чекала його, ждала. От тому і Жданек.
І потекла розповідь, рівно і плавно, наче вода в ручаї. Кіт солодко спав, муркотів щось собі, сам себе заколисуючи, а я, забувши про все на світі, писала. Народжувалася нова казка.