Вранці я розбудила кота.
– Вставай, лежню. Прокидайся. Скільки можна спати? Скоро у тебе від пересипу коняча голова виросте. Кажуть, що таке буває. Лапки твої загоїлися, он чоботи нові стоять. Дивися, які гарні. Ти хоч би приміряв.
Кіт скочив, наче зовсім не спав. Приміряв чоботи.
– Ах, які чоботи! І м’які, і зручні, ще кращі, ніж тамті були. В таких чоботях можна і в дорогу.
– Вмивайся, снідай та й будемо думати, що далі робити. І лицар у нас є, і чарівник. А далі що?
– А я не знаю. Я всього лише кіт.
– Але думаючий кіт.
– Воно так. Розумний, думаючий кіт. Та не знаю, що тут можна придумати… Але ж я не бачу ні лицаря, ні чарівника.
– А це ми зараз.
Я вийшла надвір, свиснула, я вже вам хвалилася, що я це вмію, – і з’явився Гвен з Глюком.
– До твоїх послуг, володарко, – обидва в один голос.
– Казкарко.
– Ах, так, казкарко.
– Збирайте наших. Пора. І Ждана негайно сюди. Все йому гарненько поясніть.
– Миттю.
І по недовгім часі всі були тут. Я взяла кота на руки.
– Тепер, коте, тобі вже не доведеться збивати свої лапки в далекій дорозі та губити свої нові чоботи. Ми маємо чарівників. Рушили, хлопці. Ми й так загаялися.
– Взялися за руки і заплющили очі, – командував Гвен. – Готові? Крібле! Крабле! Бумц! Розплющіть очі. Ми на місці.
Я розплющила очі. Перед нами була височенна стіна чи, пак, огорожа. Неподалік міцні ковані ворота.
– І що? – розгубилася я.
– Давайте все ж, як порядні, спершу постукаємо у ворота.
– Навіщо? – спаленів Гвен.
– Так годиться.
– З ними хіба ж так годиться?
Все ж постукали.
– Хто там? Кому життя набридло?
Голос грубий, лайливий.
– Це Хрум, – тихо сказав Глюк. – Я його знаю.
– А ми на казковий бал, – обізвалася я.
– На бал? На який бал? Ах, так, на бал… А хто ви?
– Ми з казки…
– А хіба на землі ще є казки?
– Уяви собі.
За ворітьми мовчання. А потім той самий грубий голос:
– Ви спізнилися. Бал відбувся без вас.
– Як же так? У нас запрошення.
– Запрошення…
За ворітьми тихі перемовини.
– То виходить, що ще якась казка залишилася на землі.
– Бути того не може. Я все ретельно перевіряв.
– І що робити?
– Не пускати. Це не з наших. І не з казки. Казок на землі не лишилося.
– А може все ж пустити? Що вони можуть проти нас?
– Я сказав: не пускати.
Гвен смикнув мене за рукав.
– Облиш, казкарко, теревені правити. Треба діяти. Ось я зараз…
– Стривай. Почекай.
– Чого чекати?
– Може ще…
– Ні, чекати більше не будемо. Більше нема на що сподіватися.
За мурами була тиша. Всі розуміли: щось відбувається, та не знали, що саме.
– Глюк, допомагай мені. Добре, що нас двоє. Удвох краще.
– Що ти хочеш робити?
– Найперше мусимо зруйнувати той паркан.
– А як?
– Та от думаю. Зруйнувати просто. Ми з тобою дихнемо, викличемо бурю, і за мить від того паркана тільки порох залишиться.
– Ти думаєш, буря впорається?
– Так тож буде не звичайна буря.
– Зрозумів. То давай так і зробимо. Чого ти вагаєшся?
– Є одна небезпека. Камінь в когось може влучити. Хтось може постраждати.
– А як тоді?
– Та я от думаю… Чи ти, казкарко, часом не взяла з собою свяченої води?