Що не кажіть, а це прекрасно мати такого відданого чарівника. Що не кажіть, а з ним почуваєш себе впевненіше, наче і сама трохи знаєшся на чарах.
– Мені треба зустрітися з степовою феєю.
Задумався Глюк.
– Чого ти мовчиш? Це складно?
– І складно, і не дуже.
– Як це? Ти так говориш…
– Складно, бо мусиш ти, володарко, вийти у степ. А просто, бо коли фею покликати, то вона неодмінно прийде.
– То не гаймо даремно часу. У мене його обмаль.
– Тоді… Заплющ очі і дай руку. Крібле! Крабле! Бумц!
І я опинилася в неозорому степу. Нестерпна спека і нерухоме повітря. Коршак завис у небі, вичікуючи здобич. Жайворонка не видно, лиш чути його пісню. А десь здалеку озивається перепілка. Таку красу не побачиш, сидячи у квартирі.
– А тепер що? Спитала я у Глюка.
– Клич її. Тільки голосно клич, щоб вона почула.
– Кличу фею степову не у сні, а на яву. Озвися, з’явися, добром прислужися.
Спершу вони почули пісню, а вже потім побачили її, володарку степу. Це була вродлива дівчина, вся наче невагома, зіткана з туману. Була одягнена в зелену сукню кольору трави, що буяла весною під теплим сонцем і проливними дощами. А комір мав колір трави, прив’ялої від спеки. Її очі мінилися: то були глибокі, голубі, як озерця, а то раптом вставали зеленими, як трави у весняну пору, скупані дощами і випещені сонцем. На голові у неї був вінок із польових квіток. Квітки були зовсім свіжі, як щойно зірвані, а може вони й росли отут у вінку. Я схилила голову перед юною красунею. Хоч вона виглядала значно молодшою від мене. Насправді ж вона прожила вже віки, як вічним був той неозорий загадковий степ.
– Ти кликала мене, казкарко?
– Кликала, володарко степу. Не в своїй потребі кликала я тебе, а в потребі казкової спільноти.
– Чим я можу прислужитися казковій спільноті?
– У нас біда, володарко. Всі казки зараз у полоні чарівника Хрума і короля Панчохи.
– Знаю їх. Це негідники, яких мало. Та що можу я? Мені кориться тільки степ. Над іншими я не владна.
– Нам потрібний могутній чарівник. Ми хотіли просити тебе, щоб ти повернула свій дар чарівнику Гвену.
– Гвену? Нізащо в світі. Він вчинив зло: свого друга обернув на вовкулаку. Я повернула хлопцеві людську подобу, та з Гвена вина не знімається. Він не може бути чарівником.
– Але ж на те була вагома причина.
– Нема таких причин, котрі дозволяли б робити зло.
– Нам конче потрібний чарівник. Без нього ми не зможемо порятувати наші казки. Адже і ти, феє, істота з казкового світу.
– З казкового світу? Я вже й не знаю. Мені інколи здається, що я – реальність, само життя.
– Допоможи нам, феє. Ми у скруті. Нам сутужно.
– Вже й не знаю, як вам допомогти.
– Поверни свій дар Гвену. Без нього більше нікому. Пропадуть казки. Вже зникли всі книжки з казками.
– Я не звикла відмовляти у добрих справах. Але… Вже й не знаю. Що ж… Покличу Гвена. Побачу, чим він дихає.
Плеснула в долоні. Слугам, що тут-таки з’явилися, наказала:
– Знайдіть Гвена і домчіть його сюди.
– Виконаємо, володарко.
І зникли.

Гвен саме порався біля грядок. Тепер це була його улюблена справа. Раптом він побачив слуг володарки степу. Він впізнав їх по жмутках трави, що були вчеплені до шапок. Впізнав і зблід. Закралася думка: фея згадала, що Гвен так і не відбув свого покарання, і прислала за ним, щоб… Далі додумувати не хотілося.
«Та вже що буде», – подумав Гвен і пішов на зустріч прибульцям. Наче й не боявся, та серце в грудях калатало несамовито.
– Володарка кличе.
– Покарати мене хоче?
– Та наче на те не схоже. Лагідна, усміхнена.
– І квіти у вінку свіжі, наче росою скупані. Це добрий знак. Я по квітах у вінку володарки настрій її впізнаю.
– То я готовий. Що вже буде.
Мить – і вони в степу, перед очима в степової феї. А вона дивиться і посміхається.
– Що, Гвене? Злякався?
– Та щоб дуже, то ні. Я у твоїй волі, володарко.
– Не бійся. Я з долею не сперечаюся. Захотіла доля тебе порятувати – то й порятувала. Давай забудемо все недобре, що було. Ти на мене не тримай жалю, а я на тебе не буду. Тут ось…казкарка за тебе просить.
Зиркнула на мене.
– Вона хоче, щоб я тобі дар чарівника повернула. Ти потрібний казковому світу.
Гвен звів на мене очі, а в них здивування, благання і ще щось таке, що переконало мене: я вчинила правильно, що захотіла долучити Гвена.
– Радий прислужитися, – тихо сказав Гвен.
– Гляди ж мені. Щоб забув про всякі бешкети.
– Забув.
– Тоді… Крібле! Крабле! Бумц!
Здійнявся вітер. Не вітер, а буря. Зашуміли луги та байраки, високі трави до землі понахилялися. А потім враз все встихло. Гвен відчув у собі велику силу.
– Тепер ти могутній чарівник, – сказала володарка степу. – Тепер ти наймогутніший чарівник у казковому світі. Тепер слухайся казкарку. Але і я буду за тобою слідкувати. Пам’ятай: зі злом борися, але зла нікому не чини.