– Чуєш, Ждане, як нас зустрічають?
– Це тебе зустрічають, князівно. Мене потім зустрінуть, коли руки твоїє попрошу.
Переяславський князь радо зустрів доньку свою. Княгиня плакала. Ждан подарунки одержав: доброго коня, розкішну шаблю і кошель із золотом. А потім був бенкет, і Ждан сидів праворуч від князя, а це була висока честь.
– Відтепер другом моїм будеш, – сказав князь. – Коли що – то матимеш в мені заступника.
– Моя річ, князю, така… Не вважай це невдячною сміливістю, але я хотів би просити руки твоєї доньки. В мені твоя донька буде мати вірного і надійного чоловіка, а ти матимеш оборонця своїх земель і захисника рідного краю.
– Он як ти заговорив! Виходить, тобі мало, що князь обласкав і обдарував тебе, що, як рівного, посадив поряд з собою за княжий стіл. Ти смів звести очі на князівну. Хто ти такий? Якого роду? То чи не почесніше було б моїй дочці бути пишною квіткою у султанському гаремі?
– Тоді я замовкаю, наче я і не казав нічого. Соромно чути мені таке від християнського князя. Але я мовчу.
– Отак воно краще.
Зібрався їхати Ждан. Шепнули йому побратими, що краще скорше звідси їхати, щоб князь нічого кепського не намислив. Бо княжа ласка така: тут гладить, а там вкусити може.
– Їдемо, братове. Пора мені вже й про матір свою згадати, що за мною десь там побивається. А то я все більше про чужих матерів думаю: як їхні сльози осушити.
На валу стояла Ельдана, прощально махала рукою і хустиною та плакала.
– Твоя буду, Ждане, – гукнула. А хлопець скрушно похитав головою: куди, мовляв, тобі?

Без перепочинку, міняючи коней, їхали хлопці. Ось і рідне село, ось і рідна хата у вишнику. Яблуні розрослися, вишні геть зовсім отінили хату. Джерелиста криниця цямринням усміхається. Заплакана мати вибігла, сина зустрічаючи.
– Сину мій любий, Жданку мій! А я вже думала, що більше не побачу тебе. Де ж ти так довго барився?
– Не барився я, матінко, не барився, а з ворогом бився. Думав вам невістку привезти гарну, як квітка з рожі, і лагідну, як весна. Та згордував мною князь. Не прийшовся я йому. Не захотів він за мене свою доньку видати.
– То може краще, що не захотів. Нащо тобі, сину, княжна? Що вона робила б у нашому болоті? А в княжих хоромах ти занудився б. Шукай собі рівню, щоб вміла і шити, і прясти, і води принести.
– Коли ж люблю я її, матінко.
– Це і добре, і зле. Добре, бо кожна людина має зазнати любові, того солодкого трунку. А зле – бо тепер ти будеш страждати за тією князівною, і ніхто тебе не зможе розрадити ні допомогти тобі. А головне те, що тепер ти на жодну дівчину навіть найкращу, очей не зведеш.
– Кращої за неї нема в цілому світі.

А в Переяславі метушня: занедужала княжна. Як тільки Ждан поїхав, так і занедужала. Матері зізналася, що любить вона того відважного лицаря, котрий вирятував її від неволі і безчестя. А батько скривдив його. І її скривдив, сказавши, що у султанському гаремі було б їй більше честі, ніж замужем за простим козаком, хай і відважним лицарем. Хіба гоже таке казати християнському князю? Хіба любить він її, єдину доньку? У розкоші тримає, щоб не осудили, а не з любові.
– Цить, доню, не плач, – пестила її мати. – Минеться. Любить тебе твій батько. Він вже й нареченого тобі знайшов. Син князя. І багатий, і гарний. Правда, кажуть… – Тут мати зам’ялася.
– Що кажуть?
– Ну… Що не дуже розумний той князенко. Та жінці розумний чоловік не конче й треба. Ні, він тихий, спокійний, його навчили на людях пристойно себе вести. Тільки-от… – Мати зітхнула. – Говорити з ним ні про що. Та чи тобі так конче треба з ним говорити?
– Так он яку долю ви мені готуєте. То знайте, і батькові скажіть: ні за кого я не піду. Краще вже у монастир чи у воду. А ще краще, яки обернулася я сивою зозулею та й полетіла до мого милого.
Як тільки вона те сказала, так і обернулася сивою зозулею та й вилетіла у вікно. Заплакала тут мати, заламала руки. А що зробиш? Була дочка – і нема.

– Коте, коте, – тормосила я кота, що солодко спав у мене на подушці. – Та прокинься ти. Скільки можна спати?
Я починала сердитися. Кіт заледве розплющив очі.
– Ну… Чого тобі? Поспати не даєш.
– Ти вже досить спав. То я всю ніч не спала. Над казкою мудрувала. А тепер з тією казкою зайшла у глухий кут. Хотіла з тобою порадитися. Допомагай мені, бо сама я ради не дам.
– Допомогти? Ну що ти! Я ж кіт, а не казкар.
– Не обов’язково бути казкарем. На здорову голову завжди видніше. А моя голова вже зовсім зачемріла.
Кіт знову заплющив очі і замуркотів, наче це його зовсім не обходило.
– Е, е, коте, і не думай. Спати я тобі не дам.
– Ну чого причепилася? – розсердився кіт. – Ти казкарка – от і пиши свою казку. А до чого тут я?
Я сердито вхопила кота за загривок і поставила на підлогу.
– Це так ти вболіваєш за казки? Дорвався до подушки – і більше тобі нічого не треба? Мені потрібна допомога думаючого кота.
– Ну… Я думаючий кіт. Чого ти хочеш?
Кіт врешті-решт остаточно прокинувся. Я заспокоїлася.
– Давай думати разом. Ждан уже вдома, зі своєю матір’ю. Княжна Ельдана у своїх батьків. Вони не дозволяють їй вийти заміж за Ждана. А ще є чарівник, котрий не може чарувати, бо за проступок фея відібрала у нього цей дар. І як мені тепер все це до купи звести? Як тепер мені в цій казці до ладу якогось дійти?
– Дуже просто. Тобі найперше треба зустрітися зі степовою феєю і ублагати її, щоб вона повернула тому чарівникові його дар. Це конче треба, бо без чарівника ніяк не можна.
– А якщо вона не погодиться?
– Розкажи їй про біду в казковому світі.
– Дякую тобі, коте. Можеш тепер далі спати.
У мене завжди на похваті був, можна так сказати, мій власний чарівник Глюк. Він завжди був до моїх послуг. Тільки треба було його покликати. Я вийшла надвір і, як хлопчисько, заклавши пальці в рот, голосно свиснула, аж у вухах залящало. Всі знайомі дивувалися, що я вмію так голосно свистіти. Мушу сказати, що я довго вчилася, зате тепер у мене це добре виходило. За декілька хвилин біля мене був Глюк. Це не був дуже могутній чарівник, та дещо все ж він вмів. А головне – він цілком був у моєму розпоряджені.
– Ти кликала мене, володарко?
– Ну яка я тобі володарка? Казала вже.
– Вибачай, казкарко.
– Я тебе кликала. Мені потрібна твоя допомога.
– До твоїх послуг.