Вранці, коли кіт прокинувся, казка була майже готова.
– Тут уже до весілля йдеться, а це найкращий кінець для казки. Та ще треба, щоб Ждан додому повернувся. Там на нього мати чекає.
Прочитав кіт казку та й почухав за вухом.
– Так воно, так, але не зовсім.
– Що тобі, коте, не подобається?
– Та все мені подобається. Тільки… Пригадую, дідусь Панас казав, що в тій казці ще й чарівник має бути. Удвох з чарівником вони…
– Ах, так. Тепер і я пригадала. Про чарівника я зовсім забула. То виходить, що казка ще не зовсім закінчена.
– Виходить так.
Я задумалася.
– Де ж мені того чарівника взяти?
– Придумай. А ще пам’ятай, що він має бути дуже могутній. Щоб він здолав Хрума і короля Панчоху.
– Ну…Сідаю я далі за казку. Так поспіхом я ще ніколи казок не писала.
– Мусиш, казкарко. Є така потреба. Всі казки на тебе сподіваються, від тебе порятунку чекають.
Я зітхнула.
– Коли чекають, то треба рятувати. Якщо треба, то значить треба. Коли треба, то мушу, коли мушу, то й можу.
І я знову поринула в казку, у власну казку, котрої ще не було, але вона вже належала не мені, а всій казковій спільноті.
І знову степ. Спекотний, неозорий. І лицарі, і звільнені полоняники відпочили і рушили в дорогу. Дорога, хоч була далека і нелегка, все ж була радісна, бо ж поверталися вони додому. Їхали, не поспішаючи. Коні притомилися. Люди теж. Адже були серед них і жінки, і діти, і декілька старих людей.
– Чуєте? Хтось наче гукає, – озвався один з передніх. Дослухається.
– Та ні. Причулося.
– Ні, хлопці, не причулося. Хтось помочі просить.
– Ану, п’ятеро, зверніть у балку. Це , либонь, там. Розвідайте, а ми вас тут почекаємо. Коли ворог заманює, сурміть тривогу.
Минає хвилина, друга – тихо. І нікого.
– Що за чортовиння? – вигукнув Ждан, котрому набридло чекати.
– Піду я сам. Подивлюся, що там таке.
– Не лишай нас, отамане. Тобі не можна. А раптом там пастка. А ти ж відповідаєш за людей. Бо ми, воїни, що? А жіноцтво і діти… Сам розумієш.
– Але ж не можу я так, не знаючи.
Вже зібрався Ждан ще одну п’ятірку сміливців посилати, та тут з’явилися вершники. Вони везли зв’язаного чоловіка, що голосно стогнав.
– Що це за чоловік, братове? І чого ви так довго барилися? Ми вже не знали, що й думати.
– Та от… Цього чоловіка ми знайшли зв’язаним. Потім обдивилися довкіл, чи не ховаються десь ординці. Цей чоловік плів якісь нісенітниці, то ми його й розв’язати не зважилися. Так привезли. Каже, що він чарівник. А чи так воно – мало віриться.
– І справді. Якщо ти, чоловіче, чарівник, то чому ж ти дав себе зв’язати, і чому ти сам себе не розв’язав?
– Ой, панове, розв’яжіть мене та дайте води напитися – і я вам все розкажу.
– Е, чоловіче, ти спершу розкажи нам, хто ти такий. А вже потім ми тебе розв’яжемо.
– Коли ж мотуззя в’їлося мені в руки і в ноги – сил нема терпіти. Незабаром у кістки впнеться. А сонце випряжило мене так, що язик став, як терпуг. Ось-ось помру від спраги і від болю.
– А звідки ми знаємо, що, коли ми тебе розв’яжемо, то ти своїми чарами не заподієш нам лиха?
– Не заподію. Слово честі, що не заподію.
– Розв’яжіть його, хлопці, – сказав Ждан. – Нехай чоловік не мучиться. Та невже ж ми усі, скільки нас є, боїмося його одного, якщо він і чарівник?
Розв’язали, дали води напитися, харчем підкріпили.
– Ну… А тепер розказуй. Тільки не бреши. Бо брехні я й слухати не хочу. Наслухався вже. Брехатимеш – то тут тобі й гаплик.
– Я, хлопці, зроду не брехав. І вам брехати не буду.
– То розказуй, звідки ти такий розумний взявся і що ти за чарівник такий, що дав себе зв’язати і не міг від того мотуззя звільнитися.
– Все розкажу вам. Все, як на сповіді. Коли я був молодий, то лучилося мені вирятувати з біди одну фею. Вона вирішила віддячити мені і зробила мене чарівником. Я мав бути добрим чарівником, бо, якщо я комусь причинив би зло, то мій дар мав би покинути мене. Дотримувався я того слова чесно і свято. Не чинив зла, допомагав людям чим міг. Та сталося лихо. Була у мене наречена. Гарна, як маків цвіт. І друг у мене був. Давній і, здавалося, відданий. І йому в око впала моя наречена. Одної місячної ночі я, цілком ненароком, став свідком їхніх любощів. Ошалів я. Як же так? Клялася мені у вірності, заміж за мене збиралася. І що? А той, за кого я міг би ручитися, як за самого себе, своє життя ладен був за нього віддати? Нічого і нікого у мене більше не зосталося. У тяжкому розпачі зібрався я з силами, покликав весь свій дар, котрий мав творити тільки добро, та й обернув свого друга на вовкулаку. Завив він, знявши до місяця очі, протяжно і сумно, кличучи на мою нещасну голову гнів небес. На дівчину у мене рука не знялася, слова кепського не знайшлося, мої чари були перед нею безсилі. Я не міг їй заподіяти зла. Небеса мовчали. За те тут-таки з’явилася моя добра фея. Та цього разу вона була розгнівана, аж з лиця змінилася.
– Так от як ти дотримуєш свого слова. Ти не мав того робити. Мій дар покликаний творити добро, а ти… Любов не можна ні до чого змусити. Або вона є, або її немає.
– Я не міг.
– Не міг, але мусив. Я позбавляю тебе дару чарівника. А як людина ти понесеш іншу кару, заслужену і справедливу. Мої слуги відвезуть тебе в степ, а там зв’яжуть та й покинуть на поживу вовкам, орлам та воронам. Нехай доля сама розпорядиться: чи бути тобі порятованим, чи загинути.
Не просив і не благав. Знав, що не поможе. Моєму другові володарка степу тут-таки повернула людську подобу, а я… Ви мене порятували, а я злочинець. Можете мене знову зв’язати та й покинути на погибель. Бо і життя моє після всього перевелося нінащо. Мені б спокутувати свою провину. Та я у вашій волі.
– Зле ти вчинив, чоловіче. Та зв’язувати і кидати тебе в степу ми не будемо. Ми не судді і не маємо права тебе судити. У нас кажуть: «Не суди грішний грішного, бо є Бог від того». Ми повернемо тебе до людей, а там… Будеш жити, як собі знаєш.
Всі слухали з захопленням колишнього чарівника, що й про спеку забули. Та треба було рушати далі. Треба було повертатися додому. Дорога була нелегка. Жінки і діти вкрай потомилися. Довелося розвантажити вози від награбованих статків. Щось нав’ючили на коней, а щось довелося просто так в степу покинути. Тепер жінки і діти їхали на возах. Отак і рушили. Сонце пекло несамовито. Якби пішов дощ, то від нього ніхто б і не ховався. Та дощу не було. Ні хмаринки на небі. Хоч би вітерець дихнув. А то і вітру нема. Повіявся кудись гульвіса, і діла йому ніякого нема, що тут люди від спеки знемагають. Та дорога все ж була радісна – додому. Вже й спалені села і потолочені поля подекуди траплялися. І смуток, і радість – рідна земля. Нехай і потолочена ворогом, та все ж рідна. Людей поменшало. Кожен, витираючи сльози, звертав до свого села. Незабаром і Переяслав. Що ж чекає там на закоханих? Звістку князю послали, що повертається його дочка. Переяслав у дзвони задзвонив. Радість велика. Князівна повертається.