Війна нарешті закінчилася. Відважні соколи на чолі зі Жданом вигнали ворогів з рідного краю. Відсвяткували перемогу. Оплакали полеглих. Зовсім було зібрався Ждан додому вертатися. Аж почув, що ще не все спокійно в нашому краю. Дикі орди по степах скачуть, на наші села та міста нападають, наших людей ловлять та в рабство женуть, дівчат наших на поглум віддають. Збунтувалася кров у Ждана. Хто ж захистить рідну землю, коли не він? А тут ще почув він, що нещодавно полонили ті дикі орди молоду князівну. Гарна була, як сонце, а добра, як весна. Постановив собі Ждан: визволити князівну, а з нею всіх полоняників. Зібрав він сміливців, коней взяли добрих та й поскакали в степ ворогів наздоганяти. Ординські коні добрі, по степу летять, як вихор. Та в наших хлопців коні ще кращі. Ось-ось наздоженуть ворога. Зрозуміли ординці, що легко їм не буде, що бою не уникнути. Посадили полоняників на коней та вперед погнали, а найвідважніші приготувалися битися не на життя, а на смерть. Зрозумів Ждан хитрість ворога. А хто зрозумів, той вже наполовину переміг. Розділив він своє воїнство на дві частини.
– Ви, братове, чимдуж мчіть вперед. В обїзд, соколи. Балками та байраками. Не мені вас вчити. Чи ж вам не знати рідного степу? Перетніть шлях ворогу. Не дайте йому вивести ясир з України. А ми тут битися будемо. Як розіб’ємо ворога – то й вам на підмогу прискачемо. Тримайтеся там.
І закипіло, завирувало. Криваве сонце за хмари заходило, зелена трава почервоніла від козацької та басурманської крові. Три дні битва кривава точилася. Гинули лицарі, та ворогів падало втричі більше. А Ждан попереду. Стріли його обминають.
І ніхто не знав, і ніхто того не бачив, те бачив тільки Ждан. Бачив і дивувався, та до ладу нічого не розумів. Раптом посеред бою, коли бій кипів особливо лютий, перед Жданом з’явилася жіноча постать в зеленому оксамиті.
«Жінка! Звідки вона тут взялася? Це ж небезпечно. Невже вона того не розуміє?»
Він навіть гукнув їй, хоч мало вірив, що вона його почує:
– Стережися! А краще ступися звідси. Бій не для жінок.
І почув у себе над вухом:
– Тихо, хлопче. Окрім тебе, мене ніхто не бачить. Чи не ти казав, що земля своїм відважним синам сил додає? Ото я і є земля у плоті, щоб додати вам сил і захистити тебе від напасти. Стережися!
Та й повела руками, відвертаючи від Ждана стріли. Вона кидалася у саму гущу бою, рятувала козаків, невидимою силою своєю нищила ворогів. Дивувався Ждан, а потім і дивуватися перестав – ніколи було.
А Ждан попереду. І далі стріли його обминають. Аркан звивається, та даремна справа. Раз навіть зашморгнув аркан хлопця, та він розірвав його, як найтоншу павутинку.
– Зачарований він чи що? – дивувалися ординці.
– Може й зачарований. Кажуть, що таке в урусів буває.
– Що за побрихеньки? – гукнув хан Чемергес. – Взяти його. Живим чи мертвим. Бажано живим.
Та легко сказати, а важко зробити. Ось сам хан уже в полоні, а решта ворогів, хто в полон не здався, лежали постріляні і порубані.
Коли бій закінчився, поклонився Ждан доземно, сказавши:
– Дякую тобі, рідна Земле, що не покинула ти в біді дітей своїх. Постоїмо за тебе, коли буде у тому потреба. А зараз, хлопці, відпочивати ніколи. Поховати побратимів, перев’язати рани – і вперед. Там десь наші в бою знемагають, жінок та дітей боронячи.
І підіспіли вчасно. Завзято боронили нападники ясир та награбоване добро. Це ж їхнє золото і султанські милості. Особливо князівна. Ах, яка красуня! Такої й не бачили ординці, хоч стільки вже красунь переловили та на невольничому ринку у Кафі продали. Ця красуня буде для султана. Перед такою красунею жоден султан не встоїть. Та тут їх спіткала невдача: кому смерть, а кому полон. А все ж так добре складалося.
Розв’язали козаки жіноцтво, дітей та старих. Ті плачуть, дякують, в пояс визволителям кланяються. Розклали вогнище. Треба було відпочити, підкріпитися, перев’язати рани свої і чужі. А Ждан, віддавши вказівки, підійшов до князівни, що прикривала своє лице від палючого сонця.
– Звідкіля ти, панно? Що роду знатного, те я бачу. А от звідкіля ти? Де живуть твої батько-мати?
Опустила очі дівчина та й відповіла:
– Роду я знатного, то правда. Мій батько – Переяславський князь. За відвагою рівних йому немає. Та вибрали вороги час, коли батька з дружиною вдома не було, та й напали на місто. Оборонці полягли. Матір я заховати встигла, а сама у біду вскочила.
– Ну, тепер все буде добре. Дорогу далеку здолаємо. Легшою вона видасться, бо веде додому. Повернешся ти додому, осушиш сльози своїх батьків.
– Я не знаю, лицарю, якого ти роду і не питаю тебе про те. Та мій батько щедро віддячить тобі за моє визволення.
– Не одну тебе визволили мої соколи, і не один я долучився до того. Дехто і впав у бою, нехай слава їхня не забудеться. Та я щасливий, що ти вільна і що можеш тепер повернутися до своїх батьків. Та ще хотів би я знати, красуне, як тебе звати, як нарекли тебе батьки. Хотів би я знати, яке ім’я я маю серед ночі так тихо, щоб ніхто його не чув, тільки зорі і ясний місяць, пошепки повторювати.
– Дякую тобі, козаче, на доброму слові. Ім’я моє Ельдана. Воно не вартує того, щоб вимовляти його серед ночі, та я ношу його з честю, бо воно нічим не заплямоване.
– Ельдана…Дивовижне ім’я, як врода твоя, дівчина. А про батьків твоїх я спитав не із-за віддяки. Роду я простого, але чесного. Не знаю, чи смію, та вже скажу що надумав… Якщо ти не проти, то хотів би я просити у твоїх батьків твоєї руки і їхнього благословення.
Зашарілася дівчина і стала ще кращою.
– Козаче мій відважний, ти мені такий любий, такий красний, що я і без згоди батьків готова стати твоєю дружиною.
– Е, ні, моя люба, так не годиться. Не ординець я, а чесний парубок. Моя мати так мене не вчила. Без батьківського благословення щастя нам не буде. Та й не думай, моє серце, що це так легко бути дружиною простого козака. У мене хата не на помості. Та й прислуги у нас немає. Треба все самій.
– Я навчуся. Я всього навчуся: хусти прати, жито жати, воду носити і в Бога доброї долі просити. Все це я зумію. А от… Засмутив ти мене, парубче. Не знаю я, що скаже на те мій батько, чи зрадіє такому зятеві. Мати погодиться. Вона у мене добра і лагідна. А от батько… Не знаю. Попри його мудрість та відвагу, вистачає у нього гонору і погорди.
– Що ж, спробуємо. Аби тільки ти, зоре моя, любила мене. А більше мені нічого не треба.
– Клянуся тим неозорим степом, що, коли не з тобою, то ні з ким більше не буду.
– Не клянися, зоре моя. Бо інколи життя і чужа воля сильші від нас.
– Власна воля має бути понад усе.
– Якби ж то так. Ну… Будемо сподіватися. На власну волю і на волю Божу.