На березі річки Рось, в убогій, але чепурній оселі жила собі жінка. Самотою жила. Була ще молода і гарна. Та якось вже так у неї склалося … Мала та жінка одну гризоту: не дав їй Бог дітей. А їй так хотілося мати синочка чи донечку. Вечорами вона всі колискові переспівала, щоб не забути. Та колисати було нікого. От пішла вона якось до знахарки. У лісі та бабуся жила, в такій непрохідній місцині, що до неї важко було й добратися. Однак люди до неї стежку знаходили. Одні називали її знахаркою, другі ворожкою, а інші – так просто відьмою. Та зла вона нікому не робила. Ворожила дівчатам – любить чи не любить, лікувла травами, а часом і в іншій потребі ставала до помочі. До неї і пішла Дарина.
Травознайка зустріла її привітно. Глянула їй в очі і сказала:
– Знаю, чого ти хочеш. Можеш не казати. Хлопчика чи дівчинку хочеш?
– Дуже хочу мати біля себе рідну душу.
– Добре. Будеш ти мати хлопчика. Та він біля тебе не буде. Піде він у світ широкий. Буде дужий твій син. Ніхто його не зможе подолати. Покличуть його ратні подвиги і слава. Про нього співатимуть пісні і розказуватимуть легенди. Він буде боротися зі злом, допоки те зло не переможе. Аж тоді повернеться до тебе і буде тебе шанувати як матір свою, і матимеш ти з нього і потіху, і поміч.
– Нехай так, – зітхнула жінка і проковтнула насінинку, яку дала їй знахарка.
Прийшла додому, як на світ народилася.
«Тепер треба чекати, – думала собі. – І коли знахарка не одурила… А навіщо їй мене дурити? Тоді… Тоді у мене буде син. І назву я його Ждан. Жданек. Любе моє дитя».
Та й стала чекати.
І народився у Дарини син. Міцненький гарненький хлопчик. І назвала вона його Жданом. Та й став рости той хлопчик не по днях, а по годинах. Ось він вже й ходити береться, ось вже й ложкою з миски їсть і борщ, і кашу, – все, що йому мати злагодить. Дивуються сусіди, та й сама мати диву дається: оце так син! Оце так красень! Оце так богатир! А що розумний! А що знає, кому яке слово скзати, як старших пошанувати.
– Хто ж з нього виросте? – думали та гадали.
– Та вже щось путнє. Не якесь ледащо.
Ще й до років і до зросту Ждан не дійшов, як сталося лихо: ворог напав на рідний край. Став король рать скликати, всіх, хто дужий, до бою кликати. Треба було землю свою боронити.
– Піду я, мамо. Король наш рать скликає. То чи личило б мені вдома сидіти?
– Куди тобі, сину! – жахнулася мати. – Ти ще роками не вийшов.
– То й що, що роками не вийшов. Зате силою вдався. Сила моя при мені. Кому ж і битися з ворогом, як не мені? Дякую вам, матінко, за хліб, за сіль. Як живий буду, то до вас повернуся. А коли загину в бою, то вже вибачайте.
Заплакала тут мати та вдарилася об поли руками.
– Сину мій рідний! Сину мій дорогий! Кровинко моя! Чи ж на те я тебе народила, щоб тепер у бій виряджати?
– То, мамо, доля всіх чоловіків. Гірше було б, якби я у запічку відсиджувався та доброї слави боявся.
Поблагословила мати сина та й вирядила з хати.
– Не журіться, матінко, не плачте за мною. Рідна земля своїм відважним синам сил додає. Повернуся я додому живий та здоровий і буду вас любити та шанувати.

Минає час. Чує мати про відвагу та славу свого сина. Про нього вже й пісні співають, про його подвиги легенди розказують. А мати що? Тішиться, плаче та Богу молиться, щоб її син, її любий Ждан, додому повернувся.