Як порятувати казки
Якось я сиділа і міркувала: яку б то ще казку написати? Щоб і гарна, і добра, щоб і не дуже страшна. У мене завжди людно: то з одної казки хтось забіжить, то з іншої. А зараз було тихо, ніхто не забігав. Та я якось не надала тому значення: ніколи їм – то й нехай. Прийдуть. А може непогідь у тому причина. За вікном шумів проливний дощ. Час від часу по небу шугали блискавиці і гуркотів грім.
– В таку непогідь тільки вдома сидіти, – сказала я сама до себе і потішилася, що я в теплій хаті і можу тільки дивитися і слухати, що дієься за вікном. Коли раптом чую – хтось шкребеться у моє вікно. Спершу тихенько, потім настирливо, а потім розпачливо:

– Няв!
– О, котик! А я думала, що це мені вчувається.
Мерщій відчинила вікно. Котик! Натомлений і замучений, із збитими лапками, мокрий, брудний. Взяла його на руки. Скоріш до хати у тепло.
– Котику! Що сталося?
– Ой, сталося. Та дай мені спершу хоч води напитися, бо я з учорашнього дня і рісочки в роті не мав. Все біг та й біг.
Я засміялася:
– Дайте води напитися, бо так їсти хочу, що переночувати не маю де.
– І я сміявся б, якби смішно було.
Далі я вже ні про що не розпитувала. Дала йому ковбаски, налляла у мисочку молока. Добре, що було. А вже потім загорнула його в рушник, взяла на руки та й стала розпитувати, бо мучила мене не лише цікавість, але й тривога: що ж там і справді сталося. Котик пригрівся, замуркотів і заплющив очі.
– Е, е, котику, ти не спи. Потім будеш спати. Спершу розкажи мені, що ж там таке трапилося.
– Пробач. Змучився я. А трапилося… Від короля Панчохи в кожну казку прийшло запрошення. Всіх казкових персонажів запрошували на карнавал. Що тут почалося. Це треба було бачити. Всі метушилися, чепурилися, приміряли нове вбрання.
– А чому ж мене не запросили? – вже встигла образитися я. – Я ж казкарка.
– Чекай. Ти слухай. Всі стали з’їжджатися. А коли з’їхалися, то ворота зачинилися, а паркан височенний, що й оком до верху не сягнеш. Ще й зачарований. Це злий чаклун Хрум таке придумав. І короля Панчоху на таке підбив. Ніякого карнавалу не було. То була справжнісінька брехня. Тепер казки живуть в наметах, а чаклун Хрум ходить поміж наметами і посміхається.
– Тепер я між вами найголовніший. Тепер ви всі від мене залежите. Що захочу, то те з вами і зроблю.
– А казки що?
– А що казки? Живуть в наметах. Баби Яги позбиралися зі свіх казок докупи, а з ними всякі Чахлики і злі чарівники, п’ють, гуляють, горланять свої паскудні пісні, нахваляються все в казках повернути на свій лад. Попелюшки плачуть і прибирають захаращену територію. Принцеси топають ніжками, щось комусь наказують, та ніхто їх не слухає. Нікому ті накази виконувати.
– А що богатирі? Є ж і вони?
– Та є. Куди б мали подітися? Та чарівник Хрум відібрав у них всю їхню силу. От і ходять вони один поза другого, сердяться, а нічого зробити не можуть. А найстрашніше те, що на землі зникли всі книжки з казками.
– Як зникли? Ану чекай.
Я заглянула у свою книжкову шафу. Полиці, на котрих стояли книжки з казками, були порожні.
– Так… Це дуже серйозно.
– Діти без казок засинають. А як вони будуть рости без казок.