– Ніколи. Треба рятувати хлопчика.
Ми вже були біля верби, як знялася хуртовина. Кушпелило снігом. Вітер гув у верховітті.
– Чекай, Трохимку. На ось тобі полин. Висиплеш його у дупло. Вся та нечисть полину боїться. Висиплеш – і злазь. Тільки щоб у дупло, не розсип повз дупла, бо у мене з собою більше нема. Це врятує Андрійка.
Трохимко, як дика кішка, поліз на засніжене дерево.
– Боже мій! Він же без рукавичок!
Та хлопчик, здається, того не помічав. Ось він вже майже… Ще трішки. А потім, як фурія, з дерева зістрибнула русалка, боса, розпатлана, в довгій білій сорочці, вона побігла по снігу навпростець до лісу. І я вже не могла збагнути, чи то вила завірюха, чи та перелякана потвора.

Потім ми всі сиділи у мене в хаті і пили гарячий чай з малиною: діти і ми з Трохимковою матір’ю. Андрійко був щасливий. Він обнімав свого друга.
– Ти справжній друг, – казав. – Ти пий, пий чай. То з малиною. Малина дуже помічна. Вона всю застуду виганяє. Я знаю. Правда, мамо?
– Правда, сину, правда.
Потім раптом на очі Андрійкові навернулись сльози.
– Чого ти, сину? Щось болить?
– Мої рукавички! Такі рукавички! Найкращі в світі!
– Ти їх загубив?
– Ні, вона їх забрала.
– Не плач, мій хлопчику. Рукавички ми другі купимо. Ще кращі. І Трохимкові купимо.
– Такі, як у мене?
– Такі самісінькі.
– Чув, Трохимко? І в тебе будуть такі самі рукавички. Такі ж, як у мене.
Трохимкова мати довго сиділа неговірка та задумана, а потім сказала:
– А я не вірила у те, що розказували. Думала – вигадки. А воно…
– А воно не вигадки. Само життя – чи не найбільша вигадка.

Зимували спокійно. Андрійко був досить загартований, тому проблем із застудою не було. Хлопчик звикав до зими, бо, як я вже згадувала, досі зимував він по-особливому, не так, як інші. Звикав до снігу, вчився з ним поводитися. Це теж наука, щоб ви знали. Були у нас сани, лижі і ковзани. Та найбільше хлопчикові подобалися лижі. Я з лижами не зналася, то Андрійко мені з радістю розказував:
– Коли ти на лижах, то це таке, що словами не передасиш. Здається, що весь світ належить тобі. Шкода, що ти не вмієш кататися на лижах. Я б тебе навчив, якби ти захотіла. Трохимка я навчив. Він теж не вмів.
– Стара я вже, сину, на лижах вчитися.
– Дорослі теж катаються. От Миколчин тато.
– Дорослі катаються, а такі старі, як я, вже ні.
Та й зітхала, шкодуючи чи то за лижами, чи за тим, що я вже така стара.
– Давай краще вчитися читати. Незабаром тобі вже до школи.
– О, до школи ще довго. Пройде зима, потім весна, потім літо, аж тоді вже до школи. Так?
– Так, мій хороший. Але читати за один день не навчишся. Треба кожного дня потрошки.
Та Андрійка надовго не вистачало. Він був вкрай непосидючий. Літери йому швидко набридали. Він ставав неуважний, і я не знала, як його зацікавити тим читанням. Вже й казки цікаві починала читати, заохочуючи, щоб потім сам читав, вже й книжки з картинками купувала, – все це мало допомагало. А поки ми з Андрійком билися над читанням, прийшла весна. Почорнів сніг, задзюрчали струмочки, з вирію ось-ось мали повернутися птахи.
– Весна прийшла, – радів Андрійко. Я теж раділа, бо любила весну, любила, коли все квітувало. Але й тривога мене не полишала. Це ж і вона, русалка, вилізла із свого дупла. І хто знає, що їй прийде до голови. Пора було нам перебиратися до міста. Треба було серйозно готувати хлопчика до школи. Сказала про те Андрійкові. Він з такого не був втішений.
– А хлопці? А друзі мої? Як я буду без них?
– Вони житимуть тут. Не можемо ж ми їх забрати з собою. Життя розкидає людей. Так воно буває.
Задумався-загадався Андрійко.
– Я не хочу у місто. Я хочу жити тут.
– Але ж ми не можемо жити тут. Тобі треба до школи.
– І тут є школа. Я міг би і тут ходити.
Що я могла йому сказати? Як пояснити дитині?
– Ми будемо сюди приїжджати. Тут буде наш город. От якби ти вмів читати і писати, ти своїм друзям міг би писати листи. А так…
Як не дивно, це вплинуло. І хлопчик засів за зошити і книжки. Все у нас пішло на лад, і дуже швидко Андрійко вже вмів писати і вільно читав. Ця дитина мала унікальні здібності. Просто інколи йому бракувало бажання.
Я стала залучати його до роботи, аби дитина не тинялася цілими днями без догляду по селі. Треба було працювати на городі, аби колись було що збирати.
– Само не виросте, – пояснювала я хлопчикові. – Треба посадити, а потім доглядати.
– А хто буде наш город доглядати, коли ми до міста поїдемо?
– Ми будемо приїжджати. А коли – то й Трохимкова мама подивиться.
Зітхнув.
– Ти не сумуй. Тобі у місті сподобається. Там трамваї, багато машин, багато дітей, велика і світла школа. Тільки-от босому по місту не можна буде ходити.
– А чому?
– Бо в місті босоніж ніхто не ходить.
– Це дуже зле.
– Нічого, звикнеш.

Ми збиралися переїжджати до міста. Я, якщо чесно, вже скучила за міським комфортом. А Андрій сумував. Він роздавав хлопцям всі свої іграшки. Діти тішилися, а разом з тим сумували, що Андрійко їде від них. Хлопчика любили – і це було відрадно.
– Я вам буду писати листи. Я вже вмію, – щиро обіцяв Андрійко. І то була правда. Хлопчик уже писав, каліграфічно, цілком дорослим почерком. Я й сама дивувалася.
І от ми вже у місті. Андрійко скидався на звичайного сільського хлопчика, якого раптом закинули у місто. Та, власне, так воно й було. Був острах, що дитина по своїй щирості буде розказувати в школі про свою матір русалку і про те, як він колись зимував у дуплі. Та острах був марний. Хто в таке повірить? Подумають, що у хлопчика надмірна схильність до казки. Таке з дітьми буває. В школі мене називали то мамою, то бабусею, бо ж була я вже далеко не молода. Та, коли при тому був Андрійко, він тут-таки виправляв помилку дорослих.
– То моя мама, – казав хлопчик. – Моя бабуся в селі.
Що бабуся в селі, в тому дива не було. Та я з переляком чекала, що він ось-ось скаже:
«Моя бабуся – то стара верба».
І що я тоді скажу? Доведеться якось викручуватись. Та хлопчик того не казав. Може, десь підсвідомо він розумів, що можна казати, а чого казати не слід.

Минали роки. Минали, як у всіх. Я потроху старіла, а діти росли. Ріс і Андрійко. В школі з ним мороки не було. Вчився добре. Всі його хвалили.
І виріс. Я й не помітила, коли. Мала вже від нього допомогу. Був, як усі, а може й кращий за других. Вилюднів, розуму набрався, професію здобув. Читати любив. Але, коли чув казку про русалок, хмарився раптом, очі його видивлялися в далину пильно-пильно, наче він там бачив те, чого не бачили другі.
– Щось пригадав? – питала я.
– А я й не забував ніколи. Я часто думаю про неї. Може там десь вона і досі русалить… Чи ходить марою і своїм моторошним виттям дітей по ночах лякає.
– Шкода?
– Як всяку живу істоту. І молитися за неї не можна, бо вона не має душі…
– А може таки треба молитися? Ти поговорив би зі священиком.
– Тоді йому треба все розказати. Як на сповіді. Інакше не можна. А як таке розкажеш?
Більше ми на ту тему не говорили.
Андрій ніколи не купався в річках, озерах та ставках. Причуди? Може. Зате в морі! Кидався в море з шаленою радістю, наче то була його стихія. І вже плавав, як риба. Ніхто не міг з ним змагатися. Інколи цікаві питали:
– Де ви вчилися плавати? Ви мусили пройти добрий вишкіл. У вас якийсь свій особливий стиль. Я з таким ще не зустрічався.
– Та це я ще з дитинства.
– У спорт не хотіли б?
– Ні. Це не моє.
– А даремно. У вас дрімає чемпіон з плавання.
– Нехай там собі дрімає. Я його будити не буду.
– Даремно ви так. Може у плаванні ваша слава.
– До слави я байдужий. Вона до мене також. Ми не вабимо одне одного.
А якось, коли йому набридли своїми питаннями, Андрій несподівано сказав – аж я похолола:
– Я… русалчин син. То як би я не вмів плавати?
Ясна річ, що в таке ніхто не повірив, але враження ті слова справили колосальне. Може хтось десь там у глибині душі подумав собі:
«Хто його зна… А раптом?..»