– А твоя мама… Ну, твоя колишня мама… Теж з тобою там у дуплі зимувала?
– Ні, вона зимувала в іншому дуплі. Вона казала, що тут нам обом тісно. Я не хотів бути без мами. Мені було сумно, холодно і страшно. Тоді я плакав, а вона мене била. І йшла геть. А весною, коли танув сніг, вона приходила за мною.
«Але ж русалка знала, в якому дуплі зимував її син. А що, коли…»
– А може б ти, Андрійку, все-таки не йшов до верби? Там холодно і багато снігу.
– Я мушу піти. Як ти не розумієш? Вона ж буде мене чекати. Сніг випав, а мене нема. Вона буде хвилюватися. Я їй пальтечко своє покажу, і чобітки, і рукавички. Вона порадіє. Дерева теж радіють і сумують. Як люди.
– А можна мені з тобою піти?
– Ні. Не можна. Я хочу сам.
І тут я мусила сказати те, чого мені казати не хотілося.
– А що, коли там на тебе чатує твоя колишня мама?
– А таке може бути?
– Може. Цілком.
– Так… Вона сильно. Я її не подужаю. Тоді тобі і справді доведеться іти зі мною.
– То я зараз. Одягнуся – і підемо.
Одягнулася, а в кишені полину насипала. Про всяк випадок.
– Тільки ти будеш стояти недалечко. Щоб я сам до верби підійшов.
– Добре. Ходімо.
Снігу було так багато, що Андрійкові чоботята грузли ледве не з халявами. Було видно, що хлопчик не звик ходити по снігу. Кілька разів він, послизнувшись, ледве втримався на ногах.
– Ну… Тут ти стій. Далі я вже піду сам.
Коли хлопчик підходив до верби, верба якось жалібно заскрипіла, наче щось сказала.
«Чи то я вже роблюся схожою на те дивне дитя?» – подумала я, але не встигла додумати, як почула голос Андрійка. Він… розмовляв з вербою.
– Що, бабусю? Ти щось сказала? Ти хочеш мене застерегти? Від чого?
Ще раз заскрипіла верба.
– Я прийшов тобі сказати, що я вже не прийду до тебе зимувати. Я тепер живу у теплій хаті зі своєю іншою мамою. Вона справжня мама і любить мене. Подивися, яке у мене пальтечко. І чобітки, і рукавички. Бачиш? Вони тепленькі.
Верба застережно скрипіла та й скрипіла, а хлопчик розказував та й розказував їй про своє життя. Дитина втратила пильність і недослухалася до застережень верби. І, як блискавка, з дерева ковзнула постать. Вона! Боса на снігу, у довгій сорочці! Я скрикнула. Ми з нею скрикнули одночасно. А хлопчик… Він кричав найголосніше. Кричав безперестанку. Він кликав мене. Я кинулася до верби по снігу рятувати свого хлопчика. Ну як я могла відпустити його самого хоч на крок? Поки я добігла, вони обоє були вже в дуплі. Верба скрипіла так, що я боялася, аби вона не вирвалася з корінням. Ось – ось вона впаде. І тоді… і тоді що робити? Я зовсім не вміла лазити по деревах. Та й вік у мене вже не той. І що? Так і лишити дитину в лапах тієї потвори?
«Трохимко! – майнуло у голові. – Трохимко єдиний, хто може його врятувати. Він тут недалеко живе».
Я бігла чимдуж. Ще не додумала, а вже бігла. Як навіжена, влетіла в хату, аж Трохимкова мати злякалася.
– Що сталося? – жахнулася жінка.
– Де ваш… А-а ось де ти.
Трохимко щось захоплено малював, а тепер видивився на мене.
– Трохимку! Хлопчику! Виручай, – залементіла я. – Рятуй Андрійка. Його русалка потягнула у дупло. Рятуй його. Більше нікому.
– Не пущу, – зойкнула Трохимкова мати. – Це небезпечно. Ти не підеш! Вона і тебе… Не пущу!
– Я піду, мамо. Як я можу не піти? Андрій колись рятував мене. Пам’ятаєш? Він мій друг.
І, як сидів, кинувся до дверей.
– Чекай, – зупинила я хлопчика, – взуйся, вдягнися.
– Скочив у чоботи на босі ноги, накинув курточку, шапку та й вже біг. За ним навздогін мати, накинувши лише теплу хустку. Я вже була попереду. І де тільки сили бралися? Там у біді була моя дитина.
– Треба когось з дорослих покликати, – захекано казала Трохимкова мати.