– Ні, – відмовився Андрій. – Я вдома всяке маю. Мені брати накупили. А ти от що… Ти можеш раненько вставати?
– Можу. Це коли сонце сходить?
– Так. Коли сходить сонце.
– Можу. Якщо треба.
– Тоді вставай і приходь до мене. Треба. Будемо з тобою бігати і вчитися битися.
– Ти мене бити будеш? – перелякано спитав Трохимко.
– Ні. Ти будеш бити мене.
– Тебе? Ні, я тебе не буду бити. Та й не подужаю я.
– А я навчу, щоб подужав.
– А бігати для чого?
– Щоб сили набиратися. Ти он який кволий. Це нікуди не годиться. Так тебе і кіт лапою поборе.
– Не поборе. Я його як…
– Кота не треба. Треба тих, хто до тебе лізе. Щоб ніхто не важився.
– Е-е, я так не зможу.
– Зможеш. Бо інакше тебе все життя буде хтось бити. Знайдеться хтось такий. То ти прийдеш?
– Добре. Прийду.
–
Може з місяць минув, а може й більше, як Андрійко заопікувався Трохимком. А Трохимка не впізнати. Хлопчик витягнувся, зміцнів, а головне те, що впевнився у своїх силах. Матері таки довелося нові штани купувати. Куди й соплі поділися. Хлоп’ята бокували від Трохимка, аби часом не згадав він давнє та не надавав стусанів. Тепер він може. Ого, який сильний став.
– А то ще може й жабу заставити з’їсти.
– Та ну. Він не такий.
– Он якого другана собі завів.
– Ти про Андрія?
– А про кого ж?
– І я б з таким не відмовився подружити.
– А хто б відмовився? Але Андрій тільки з Трохимком водиться.
– Зате мені дає свій велосипед кататися.
– Всім дає. Він не скупий. Василь недавно його скейт поламав. І нічого. Не сварився навіть.
– А кулаки у нього! Ого! Скажи. Як таке може бути, щоб у такого малого отакенні кулаки?
– Чого це ти Андрія малим називаєш? Він не малий.
– Але ще ж хлопчисько. Як і ми.
– Порівняв. Що ми?
– То правда. Що ми? Як він тоді нас…
– Не згадуй. Брр!
– І не побоявся один проти всіх.
– Я батькові так і не сказав, хто мене так.
– І я не сказав. Уявляєш якби батьки прийшли сваритися? А потім що б нам було?
– Бо ми таки дурне робили – так над Трохимком збиткувалися. Що він винен? Ну бідний. То й що?
– Зате тепер…
– Слухай.
Хлопець оглянувся на всі боки.
– Чи то правда, що кажуть… Нібито Андрій русалчин син?
– Дурня! І ти в таке віриш? Казки для малявок. Ніяких русалок нема. А тим паче їх синів. І де б тут русалка взялася? У тій маленькій річечці, що, як моя мама каже, старій жабі по коліна? Тут і риба не водиться, не те, що русалка. Все це бабусині казки. Нікому й не кажи. Бо як Андрій почує, то буде тобі.

А тим часом зима надійшла, білим снігом все засипала. Холодний вітер так і дме, так і гуде, кушпелить снігом. Одягом і взуттям для хлопчика я не журилася. Мої хлопці все для нього купили, і йому на диво не терпілося все це одягнути. Було холодно, то хлопчик і проти теплих чоботят не заперечував. І рукавички йому сподобалися. Дивувався спершу з них, довго дивився – він ще таких не бачив, а потім одягнув і засміявся. Одягнувся, оглянув себе з усібіч, а потім сумно спитав:
– То ми не підемо зимувати у дупло?
– Ні, не підемо. А навіщо? У хаті тепло. У тебе теплий одяг. А ще ми з тобою підемо кататися на санчатах – і ти побачиш, як це гарно.
– То я побіжу до старої верби і скажу їй, що я цієї зими до неї не прийду.
– А хіба обов’язково вербі щось казати?
– Так, обов’язково. Вона ж мене буде чекати. А я не прийду. Вона образиться, подумає, що я її забув. Мені навіть трохи сумно, що я вже не буду зимувати у дуплі. І вербі буде сумно. Вона вже до мене звикла. Як бабуся.
Може й добре, що хлопчик і досі живе у єднанні з природою. Але й лячно, що він ніяк не може перейти в категорію людей.
– А хіба тебе не тішить, що ти маєш теплу хату, теплий одяг? Хіба ж цікаво всю зиму сидіти в дуплі? І холодно там мабуть.
– Так, у дуплі холодно.
– То чому ж ти тоді сумуєш?
– Просто так. Бо звик.
І раптом я похолола, а потім у піт мене кинуло. А потім я спитала тихо, щоб не сполохати дитину: