Однак… Священик мене уважно вислухав. Це був уже в літах розумний чоловік. Повірив чи ні – не знаю, але погодився охрестити дитину. Сказав, що, коли охрестимо дитину, то у неї увійде християнська душа, і хлопчик буде жити під опікою свого ангела-охоронця. Аби ж то Бог так дав.
«Тільки який ангел його витримає? – сумно подумала я. – Бо я вже не можу витримувати його витівок».
То я ловила його біля річки, то він ночував у дуплі старої верби, а я з розуму сходила, не знаючи, що й думати. Коли його не було, то одне, а тепер він був, і я за нього відповідала. Коли я сварила його, хлопчик починав плакати і запевняв мене, що більше такого не буде. Тоді ми мирилися і плакали вже обоє.
– Тільки ти не віддавай мене колишній мамі, – просила дитина.
– Я тебе нікому не віддам. Ти мій, і я люблю тебе.
І дитина горнулася до мене. Це вже не було дике звірятко, а справжній маленький хлопчик. І не просто хлопчик. Він мав тепер своє ім’я. Я назвала його Андрійком, і він мусив звикнути до свого імені.
«Звикне, – тішила я себе. – Розумових відхилень у нього нема. Тільки йому ще треба дуже багато вчитися, щоб за розвитком наздогнати своїх ровесників».
А головне: я дуже вірила, що хлопчик має тепер свого ангела-охоронця. Я часто тепер молилася до того ангела і просила його, щоб беріг він ту знедолену дитину від всіляких бід і всякої скверни.

Тепер треба було придумати, що я скажу людям. Де я взяла хлопчика, ще й такого дивного. А дивним він буде ще довго, аж доки звикне жити серед людей. Я ж мушу якось пояснити, де я його взяла. Люди у нас цікаві. Та щось буду вигадувати. А коли Андрійко, хлопчик він балакучий, сам буде розказувати невигадані історії про своє життя, тут все можна пояснити дуже просто: дитина дуже любить казки. От і все. Зійшло. Я придумала, начебто я привезла з села бездоглядного племінника та й взяла його за сина. Мені співчували, дивувалися, журилися моїми клопотами. Так вже мусило бути.
Приїхали всі три мої дорослі сини і довго сміялися, що їхня мама все щось собі знайде на свою голову.
– Ну навіщо тобі тієї мороки? Ти вже не в тому віці. Ти ж дивися, яке воно дике і далеке від людського суспільства.
– Ну нічого. Він хлопчик розумний. Потрохи буду його вчити, виховувати – та й навчиться. Він ще маленький.
Сміялися мої хлопці, докоряли, що мені робити нічого. Я терпляче зносила їхні кпини та міркування здорового глузду. А коли мене нарешті все це дістало, я сказала:
– Хлопці, це сталося в супереч моїй волі. А тепер що? Зміг би хто-небудь з вас викинути ту дитину на шлях чи ще куди?
Хлопці перестали з мене кпити і накупили малому всяких одяганок, взуття та й іграшок чимало. Андрійко тішився тими іграшками і охоче бавився з хлопцями. Особливо він тішився велосипедом. Ах, як тішився. До вечора він вже гасав на ньому по селу – аж кури полохалися і собаки гавкали. А він все їздив та й їздив, і годі було його зупинити. Вперше на личку хлопчика сяяла велика втіха. Така велика, що нарешті робила його схожим на дитину, а не на дике звірятко.
– А може з нього щось і буде, – сказали мої хлопці та й поїхали. А ми зосталися в селі. Бо в місто нам з Андрійком потикатися було ще рано. Треба було його спершу «цивілізувати», як казали мої хлопці. А це була справа довга і нелегка. Дуже нелегка. Якщо чесно, то інколи у мене опускалися руки і туманіла голова. Та тепер я мусила. Бо що робити? Не кинути ж дитину серед шляху. Віддати хлопчика в дитячий будинок? Та ж він там пропаде. До нього має бути особливий підхід. А хто ж там буде з ним індивідуально займатися? Там ніколи і нікому. Дітей багато. Діти на загал жорстокі. Будуть сміятися, знайдуть слабинку… Ні, не можна. З ним маю бути тільки я, чого б це мені не коштувало. І все-таки на селі на деякі речі дивилися простіше, ніж у місті. Тому ми поки-що мусили жити тут. Менше комфорту, та зате більше розуміння.
Все у нас посувалося вкрай повільно. До одягу хлопчик звик порівняно швидко. Гірше було із взуттям. Він ніяк не міг зрозуміти, навіщо взуватися, коли босоніж ходити так зручно. А найгірше було з миттям рук. Ще коли б не мило. Він ніяк не розумів, навіщо воно потрібно. Руки у нього і так чисті. Навіщо їх так часто мити? З колишньою мамою вони жили без мила.
– То може тебе віддати твоїй колишній мамі? – уривався мій терпець.
– Ні, не треба. Краще я буду мити руки з милом. Тепер ти моя мама. І я завжди буду з тобою.
Терпіння, терпіння і добре слово – це мало бути запорукою успіху.
А якось я прокинулася серед ночі від якогось моторошного виття, чи то вовчого, чи собачого. Мій собака гавкав аж заходився. Заледве ланцюг витримував. Я припала до шибки. Місяць був у повні і добре висвічував постать у довгій білій сорочці, з розпущеним волоссям і з вінком на голові.
«Вона, русалка, – зрозуміла я. – Чого їй? Хоч би дитину не розбудила».
Я вийшла. Не боялася. Бо що вона мені зможе зробити? Я хрестик ношу.
– Чого тобі? – спитала я у мари, на яку вона тепер серед ночі скидалася.
– Я хочу подивитися на нього.
– Він спить.
– То й що? Я хочу його побачити. Він же мій син.
– Згадала! Ні, голубонько. Він вже не твій син, і більше ти його бачити не будеш. Ти сама відреклася від нього, і він вже не твій син. Тепер кричиш, на людей страх наганяєш. Чого ж ти свого сина не пильнувала?
– Ой, бідна ж я і нещаслива, – заголосила мара. – Пограбовано мене та скривджено. Забрано у мене єдиного сина, мою єдину дитину.
– Цить! Не кричи! Бо собаку на тебе спущу. Ти сама мені його лишила. Тепер вже я тобі його не віддам. Він мій. Тепер він вже охрещений і буде жити, як всі людські діти живуть. А ти йди собі хоч у вир, хоч під греблю, хоч на чотири вітри. Іди і не кричи попід мої вікна, бо зараз-таки полину повні очі насиплю. Русалка зникла, а я до ранку вже заснути не могла.
«Ото ще клопіт, – думала я. – Як занадиться, то вже її не віднадиш. Хіба полином все довкіл обсадити».
Та русалка більше не приходила. Бо насправді їй хлопчик не був потрібний ні колись, ні тепер. А чого вона тієї ночі приходила – не знаю. Видно, місяць у повні був.
Я з тривогою стежила за хлопчиком: чи росте? Чи на ньому і справді «зупинилися віки»?
Я бачила його кожного дня, тому мені важко було щось певне сказати. Всі казали:
– Ваш Андрій виріс, поправився.
Я тішилася з того, але певності у мене не було. Аж по одяганках побачила: таки виріс. Власне, так і мало б бути, бо ж я таки гляділа його. Ні, на ньому «не зупинилися віки». І слава Богу. Гріх матері з дитини знятий. Тепер, думаю, у нас все піде на лад.

Поступово мій Андрійко перестав відрізнятися від своїх однолітків. Хіба що фізично був міцніший, силою його Бог не обділив. Вже й друзі у нього завелися, і це мене дуже тішило. Його іграшками бавилися всі, на його велосипеді ледве не всі хлопчаки каталися. Я пильно стежила за хлопчиком: чи не обізветься у ньому його дика природа? Ні, не озивалася. Сам натерпівшись кривди від своєї грішної матері, хлопчик зі своїми друзями був справедливий і від інших вимагав чесності і справедливості. Він ніколи не кривдив слабшого. Навпаки, ладен був заступитися, допомогти, навіть у бійку ув’язатися, коли відчував, що є така потреба. Того я вже боялася. Отут уже його некерована сила, його дика природа, давала про себе знати.
Жив у нашому селі хлопчик Трохимко. Жив з матір’ю. Батька у нього не було. Жили вони у великій бідності. Штаненята на ньому були полатані та доточені. Сам був слабкий, миршавий, завжди сопливий. От над ним ровесники найчастіше й підсміювалися, а то й жорстоко збиткувалися. То кропиви йому в штаненята напхають, то жабу за пазуху кинуть. Плакав Трохимко. А захистити себе не міг. Прийде хлопчик додому, поплаче десь у корчах, щоб мати не бачила, та й знов до товариства. Кортить. Нудно самому. Прийде – а ті знову за своє. Дивився Андрійко на все те, дивився, спершу мовчав, потім просив, щоб облишили Трохимка. Не помагало. А якось після чергової хлоп’ячої витівки його прорвало. Як кинувся він на Трохимкових кривдників, як став їх гамселити всіх підряд, як став їм з носів кров спускати, то аж страшно було дивитися. Все це сталося так блискавично, що я й ойкнути не встигла. А хлопці й не оборонялися, такі були ошелешені. Тільки малий Трохимко перелякано лупав очима.
– Чого стоїш? – гукнув до нього Андрійко. – Бий їх.
– Та я…
– Нічого. Я тебе навчу. Захищатися треба вміти.
– Підійшов до калюжі, в якій кумкали жаби, став їх ловити та кидати за пазухи Трохимковим кривдникам. Тут вже хлопці наробили лементу та й ну тікати.
– А-а, добре вам? Добре? – гукав їм у слід Андрійко. Я забрала його додому, заспокоїла, але не сміла сварити, бо не було за що: він заступився за слабшого, за бідного знедоленого хлопчика. За що ж його сварити?
Від тепер Андрійко знайшов собі вірного, надійного друга. Зараз він, мій Андрійко, видавався старшим від своїх років.