І тут подав голос хлопчик, оте маленьке занедбане звірятко. Він горнувся до мене і дивився на мене повними сліз оченятами.
– Послухай. Ти любиш дітей. Візьми мене собі. Ти будеш моєю мамою. Ти любиш дітей і мене будеш любити.
– Це не так просто, хлопчику.
– Чому не просто? Ми з тобою можемо жити в дуплі. Я знаю кілька дерев з великими дуплами. Я там сплю узимку, бо взимку дуже холодно.
– Моє ж ти маленьке! Люди живуть у хатах. Там тепло, і ніякий мороз їм не страшний.
– То будемо жити, де ти скажеш. Тільки я хочу, щоб ти була моєю мамою.
– Але ж у тебе є мама.
– Ти ж чула. Вона мене не любить і не хоче.
– Це вона тільки так каже.
– Ні, вона і справді мене не любить. Вона не дає мені їсти, б’є і щіпає мене. А коли я плачу, то грозиться віддати мене вовкам. Я хочу, щоб ти була моєю мамою.
– Я вже стара, дитино. Я могла б бути хіба що твоєю бабусею.
– Ні. Бабуся у мене вже є.
– А де ж вона?
– А он там… Стара верба. Вона мене колише, ховає у своєму дуплі від холоду і від небезпеки. А ти будеш моєю мамою. У кожної дитини мусить бути мама. Бо ж інакше не можна. Як же дитина може бути без мами?
Поки ми з малим розмовляли, русалка зникла. Я зітхнула, встала і взяла хлопчика на руки.
– Ну що, ходімо до мого гнізда.
– А воно на дереві?
– Ні, воно на землі.
– Е-е, на землі небезпечно. Туди і звір якийсь може залізти.
– Ні, не залізе. У мене гніздо міцне.
Треба було з хлопчиком розмовляти його мовою, щоб він мене розумів.
– А чого ти мене несеш? Я ж можу йти ногами.
– Мені просто приємно тебе нести.
– І мені приємно. Моя колишня мама ніколи мене не носила. Навіть тоді, коли я скалічив ногу.
– А ще… У мене там собака живе. Дружок. Він може гавкати. Але ти не бійся, він не кусається. Це наш охоронець.
– Е-е, собак я боюся. Одного разу мене вкусив здоровенний собака. Було дуже боляче. Я плакав. А потім, коли я бачив собаку, то ховався у дупло старої верби. А собаки не вміють лазити по деревах. А я вмію. Хочеш, покажу?
– Колись іншим разом. А зараз… От ми вже й прийшли.
– Оце? Оце твоє гніздо?
– Це називається хата. Це наша хата.
– Тут добре. І безпечно. А ось і твій собака. Він також живе у гнізді?
– Це називається буда.
– А чому він не гавкає?
– Бо я тебе несу на руках. Значить, ти свій. А на своїх навіщо гавкати? Дружок гавкає тільки на чужих. Але підходити до нього не треба.
– Не буду.
Доки малий ходив по хаті і заглядав у кожний закуток, я задумалася не на жарт.
«Я, здається, взяла на себе непосильну ношу. Я ж не хотіла. Так вже якось вийшло…»
– Що ж мені з тобою робити? – сказала я вголос.
– Що робити! Що робити! Така вже доросла і не знаєш, що робити з дитиною. Найперше мене треба скупати.
– А ти маєш рацію. Тебе треба скупати.
– Я маю що? Рацію? Нічого я не маю.
– Я хотіла сказати… Ти правий. Зараз я загрію води, і ми будемо купатися.
– Ти теж будеш купатися?
– Ні. Я іншим разом. Трошки почекаєш, доки вода нагріється.
– Можна й не гріти. О, я купався, а поряд зі мною лід плавав.
– У теплій воді купатися краще. Ось побачиш. Але, доки вода гріється, давай ми спершу обстрижемо твоє волосся. Навіщо тобі такі лохми?
«Я обстрежу як-небудь, а вже потім хтось це зробить краще. У таких лохмах могло водитися казна-що».
Це мені якось вдалося. Гірша справа була з нігтями.
– Навіщо? – не розуміла дитина. – Довгі нігті це ж так зручно.
– Але ж люди з такими нігтями не ходять.
– То й що! А я буду з нігтями.
– Якщо ти хочеш бути серед людей, то мусиш бути, як всі. Щоб з тебе не сміялися.
І з нігтями ми впоралися. Тепер можна було й купатися. Купання в теплій воді хлопчикові сподобалося. Правда, дитина ніяк не могла зрозуміти, для чого мило.
– Я раніше ніколи з милом не мився.
– Зате тепер ти будеш дуже чистенький.
У мене завалялися якісь дитячі лашки з моїх синів. Сини вже виросли, а їхні одяганки згодилися. Добре, що нікому їх не віддала. А от взуття не було. Нічого. Поки що буде так. Ще тепло. А потім щось купимо. Як на його вік, нога у хлопчика, що росла собі, нічим не обмежена, була, я б так сказала, досить велика. Ступні були затовчені, грубуваті, зовсім не скидалися на дитячу ніжку. Ну… Поки що нехай. Це потім.
– А зараз ти будеш їсти. Хочеш їсти?
– О, я такий голодний, що вовка з’їв би.
Я мимоволі посміхнулася.
– Ти чув, що хтось так казав?
– Так моя колишня мама казала.
– А чому ж ти мені нічого не казав, що ти хочеш їсти?
– Бо моя колишня мама за таке мене била.
– А тепер ти завжди мені кажи, коли ти захочеш їсти. Добре? Я тебе бити не буду.
– Ніколи-ніколи?
– Ну… Думаю, що так. А що ж ти любиш їсти?
Дурне запитання. Та вже що? Вимовлено.
– Рибу. Якщо зловлю, то відразу і з’їм. Як мама побачить, то свариться, а часом і б’є, що їй не лишив. Маслючків всяких, черепашок. Влітку добре. Яблук можна нарвати, ягід всяких. А от грибів їсти не можна. Від них може живіт боліти.
«Спитала – от і дістала відповідь. А що ж тут дивного? А що ж він міг їсти, живучи в таких умовах? Та ще з такою матір’ю… Боже, Боже! Як ти тримаєш на світі ту дитину? Обережи його хоч тепер…»
Я поставила перед хлопчиком картоплю з котлетою і поклала окраєць хліба. Він попробував картоплю пальцем, облизнув, потім відщепнув шматочок котлети. Хліб, видно, він знав. Може у рибалок чи пастухів доводилося куштувати. Картоплю і котлету ще спробував.
– Смачно. Буду їсти.
– Тільки не спіши. Їж помаленьку. Спішити не треба. Ніхто в тебе не забере. Добре пережовуй, щоб животик не заболів.
«Ох і матиму я з ним мороки. Ох і матиму. Та найперше треба піти до священика. Дитина не хрещена. Хлопчик навіть імені не має. А може священик скаже, що це дитина від нечистого, та й не захоче хлопчика охрестити? Таке цілком може бути. Хоча дитина народилася від двох людей. Він панича-спокусника і від дівчини, що тоді ще не була русалкою. Така неймовірна казкова історія. Хто в таке повірить?»