Недовго і йшла Оксана за своєю пір’їною. Аж чує – голуби туркочуть. Та так їх багато! Та так вони туркочуть, заледве що слова по-людськи не вимовляють.
«Там десь мій Ярко, мій суджений. Чи впізнає мене мій Ярчик? Чи озветься до мене?»
А ж тут на доріжку вийшов статечний чоловік, по-міському одягнений. Привітався до неї.
– Що, дівчино? На голубів прийшла подивитися?
– Прийшла.
– Ти була у бабусі Горяни?
– Була.
– Набрехала, мабуть, на мене казна-чого. Паскудна стара. Саме лихо від неї.
– Чому? Я б так не сказала. Дуже симпатична бабуся.
– А чи не дала вона тобі часом на дорогу зелене яблуко?
– Дала.
– То чи не погодилася б ти часом пригостити тим яблуком мене? Так мені чомусь захотілося зеленого яблука. Знаєш, такого зовсім неспілого. А я тобі дам натомість гарне червонобоке.
І вийняв з кишені справді дуже гарне спіле яблуко.
– Пригощайся.
– Дякую. Але, знаєте, я теж більше люблю зелені яблука.
– Бачу, ти зацікавилася моїми голубами. О, мої голуби цікавлять не одного. І з-за кордону приїжджають на них подивитися. Яких тільки пород у мене нема. Я потім покажу. Морока з тими голубами, щоб ти знала. У мене їх тисячі. А все це треба нагодувати. Така прожер.
– То облишили б ту справу, якщо це так складно.
– Що ти! Складно, але ж я так люблю природу. Всі дивуються, а для мене це велика втіха. Інколи, не повіриш, самому хочеться стати голубом.
– А чому б і не стати?
– Скажи, а тобі не хочеться стати голубкою?
– Ні. Якось… Я про таке і не думала.
– Зараз я їх покличу. Буду їх годувати. А ти побачиш, які серед них є красені.
Злидень дістав свищик і засюрчав. Наче буря зашуміла. Це зашуміли голубині крила.
– Бачиш, які красені? А скільки їх!
«Котрий же з них мій Ярчик? Він бачить мене. Він впізнав мене. Він просто не міг мене не впізнати».
Доки Оксана роздивлялася голубів, Злидень єхидно посміхнувся і вже хотів ухопити дівчину за руку, та відлетів, наче струмом його вдарило.
«Ого, – подумав, – добре озброїла її стара. Все передбачила».
І тут Оксана блискавично дістала вузлик з насінням. Вона сипнула його голубам і гукнула:
– Кожен беріть по одній насінинці, щоб всім вистачило.
– Що ти ро?.. – гукнув Злидень і тут-таки впав. Бо його життя вже давно скінчилося. Він його вже прожив. А голубине життя також для нього обірвалося, бо всі голуби обернулися на дівчат і хлопців. Вони розгублено юрмилися, непорозуміло і здивовано дивилися довкола. А Ярчик, її Ярчик був уже біля неї.
– Все, дорогі мої. Можете повертатися додому. Нема більше Злидня.
– Чекай, Оксано. Ще не всі. Он пара голубів зосталася. Мабуть, їм насінинок не вистачило. Бачиш, як сумно вони дивляться на нас?
Ярко взяв їх до рук.
– Не сумуйте. Ми віднесемо вас до бабусі Горяни. Вона всім допомогла і вам допоможе.
І бабуся Горяна допомогла. Тепер вже всі весело дивилися на світ.
– Ідіть же, діти, додому. Потіште своїх батьків і друзів. Цінуйте життя. Воно другий раз не дається. Творіть добро на землі. І не забувайте справжнім голубам коли-не-коли жменю зерна всипати. Для них це пожива, а для вас має бути втіха.